Ім’я Віллема де Вламінка маловідоме широкому колу читачів. Аби зацікавитися цим голландцем, що народився в 1640 році, має бути якась особлива причина. І вона є.

В 1697 році очолювана Віллемом де Вламінком експедиція в Західній Австралії виявила аномалію. Тепер зрозуміло, що це просто ще один вид птахів. А тоді це було відкриттям, яке перевертало усталене світосприйняття. Європейці вперше побачили чорного лебедя.

Звісно, Нассім Талеб, уже в нашому тисячолітті наповнив Чорного Лебедя специфічним змістом, зробивши його всесвітньо визнаною ідіомою.

За Талебом, три основні критерії «Чорного Лебедя» - це: несподівана подія, навіть для експертів; подія тягне за собою значні наслідки; з’являється раціональне обґрунтування події лише постфактум.

Останнім в новітній історії Чорним Лебедем є Афганістан. І так як сьогодні сила силенна експертів пояснює цю подію, намагаючись дати раціональне пояснення несподіваному успіху талібів, тільки підтверджує думку - перед нами Чорний Лебідь у всій красі.

Кількість подібних подій в останні роки почала правдиво зашкалювати, а старт цій епосі Чорних Лебедів дав розвал Радянського Союзу і утворення незалежних держав, в тому числі й України.

Потім вже були події 11 вересня в штатах, обвал фондових ринків з катастрофічними наслідками для світової економіки, два наших Майдани, анексія Криму, а для Росії гігантським Чорнющим Лебедем стали українські громадяни, які вийшли не з квітами, як прогнозували московські аналітики, а зі зброєю - боронити свою Незалежність.

Але повернімося до Афганістану. Цей випадок цікавий своєю незавершеністю. Ми не знаємо, як ці події вплинуть на світ. Можемо лише здогадуватися.

Очевидним є лише висновок, що в цій азійській державі псевдоморфоза, на яку, очевидно, сподівалися американці, не відбулася. Терміном «псевдоморфози», запозиченому з геології, активно користувався Освальд Шпенглер. Саме він в своєму знаменитому «Заході Європи» описав це явище в суспільній площині.

Геологи пояснюють, що коли в пустоти у формі кристалів (самі кристали вимиваються) потрапляють інші кристали – відбувається псевдоморфоза. По формі це один вид кристалів, а за змістом абсолютно інакший.

Серед історичних псевдоморфоз найбільш географічно близький нам російський. Саме з часів, коли Петро I почав вливати у відсталу й архаїчну московську форму чужий для неї європейський контекст. Постійну внутрішню війну між змістом і формою в Росії ми можемо спостерігати весь час її існування. Ця країна ніяк не може визначитися: в Європі вона чи в Азії. Вектор руху змінюється постійно залежно від вподобань і переконань правителя.

Чому я пишу про це, бо в цьому парадоксі російської поведінки лежить ключ до розуміння її політики. Росія на відміну від України приречена бути вічним маятником. Вона ніколи не визначиться з остаточним курсом.

Відмовившись стараннями Петра I від Київської традиції, яку, на думку Шпенглера, уособлювали «героїчні сказання про князя Володимира і його лицарів «круглого столу», Росія пішла іншим шляхом розвитку (привіт Путіну від європейських філософів минулого і позаминулого століття). Добрий чи поганий цей шлях для Росії, для нас не так вже й принципово. Принципово, що він інакший.

Нам, на відміну від Росії чи Афганістану, для успіху псевдоморфоза не потрібна. Вона для нас шкідлива. Європейський шлях для нас природній, бо ми пройшли його еволюційно. Спочатку були візантійські традиції, потім реально багато міст з Магдебурзьким правом ( в Росії - zero), участь у виборах козацької старшини, гетьмана і навіть короля за Речі Посполитої, обрання українців до парламенту у Відні і т.д. Ми рухались повільно, але в правильному напрямку. І тільки в єдності з Росією та її інституціональними продовженнями, такими як «русский мир», церкофь, тощо, - ми збиваємося на манівці. Відходимо від гармонії форми і змісту.

І немає значення, коли це відбувається і в якому столітті. Разом з Росією – значить – на манівці.

Усвідомивши це, ми обов’язково станемо успішними. І нам для цього не потрібно буде чекати ні Чорних, ні навіть Зелених Лебедів.