Житомир — моє улюблене місто. І водночас місто, яке трохи болить.

Мені завжди хотілося, щоб воно було гарніше. Архітектурніше. Привабливіше для життя, а не лише зручним для щоденних маршрутів. Щоб центр був не точкою на мапі, а простором, у якому хочеться залишатися.

Коли говоримо про центр Житомира, майже завжди маємо на увазі Михайлівську. І це справедливо. За останні десять років вона справді змінилася — стала живішою, охайнішою, наповненою людьми й сенсами.

Але центр — це значно більше.

Це Київська.

Це Небесної Сотні.

Це Театральна.

І це Велика Бердичівська.

І саме тут починається складніша історія.

⸻

Вулиця, яка випала з міського життя

Від площі Корольова до Старого бульвару Велика Бердичівська ніби формально є центром, але не відчувається ним.

Кілька занедбаних будівель.

Архієрейське подвір’я, яке через військовий статус десятиліттями існувало окремо від міського простору.

Поодинокі новобудови кінця 90-х — початку 2000-х, що так і не сформували цілісного середовища.

Це місце, через яке проходять, але рідко затримуються.

І завжди здавалося, що ця частина міста заслуговує на іншу долю.

⸻

Будинок №24 — історія, яка поступово зникала

Нещодавно у нас з’явилася можливість змінити одну невелику, але важливу точку — будівлю за адресою Велика Бердичівська, 24.

Багато житомирян пам’ятають її через історію зі спиленням аварійного балкону. Але занепад почався значно раніше.

Чесно кажучи, я багато років проходив повз цей будинок і ловив себе на одній і тій самій думці: як так сталося, що в самому центрі міста стоїть фактично руїна — і з цим нічого не відбувається? Чому місце з такою історією і таким розташуванням поступово перетворюється на декорацію занепаду, до якої всі просто звикли? Напевно, саме з цього внутрішнього запитання все і почалося.

Це був прибутковий будинок родини Леона Рубінштейна, зведений наприкінці ХІХ століття з цегли-сирцю. Під час Другої світової війни частина будівлі була зруйнована, а подальші десятиліття лише посилили втрати — архітектурний стиль поступово спростили й фактично знищили радянські перебудови.

Тут у різні часи були і міські установи, і РУВД, і житлові квартири. Будинок змінював функції, але не отримував системного догляду.

Нашим першим наміром було зберегти фасад. Це здавалося правильним рішенням.

Однак експертиза виявила іншу реальність: конструкції втратили несучу здатність. Цегла почала розсипатися, фундамент роками перебував у воді й фактично згнив, а стіни більше не могли витримувати навантаження. Десятиліття без використання остаточно довели будівлю до аварійного стану.

Іноді чесніше не імітувати збереження, а визнати, що будинок потрібно відроджувати заново.

⸻

Не копія минулого, а новий етап

Ми плануємо реконструкцію будівлі з відтворенням історичного характеру місця, але без декоративної стилізації під минуле.

Місто не може розвиватися лише через консервацію. Воно змінюється тоді, коли старі простори отримують нове життя і нову функцію.

Йдеться не тільки про зовнішній вигляд. Важливо повернути сюди активність — світло, людей, рух, причини приходити й залишатися.

Бо архітектура сама по собі не працює. Працює життя всередині неї.

⸻

Маленькі зміни, які формують місто

Міста змінюються не великими деклараціями, а послідовними маленькими кроками.

Один відновлений будинок.

Один впорядкований відрізок вулиці.

Один простір, який перестає бути порожнім.

Так поступово змінюється відчуття міста — і для мешканців, і для тих, хто приїжджає вперше.

Я вірю, що Житомир може бути прикладом уважного розвитку — коли ми не стираємо минуле, але й не залишаємо занепад під приводом історичності.

Повага до історії — це не зберігати руїну. Це дати місцю можливість жити далі.

⸻

Що буде далі

Ми плануємо повну реконструкцію цієї ділянки. У результаті тут з’явиться нова будівля громадського призначення — відкрита для міста, з функціями, які повернуть цьому місцю щоденне життя.

Важливо, що це не буде закрита територія або ізольований простір «для своїх».