16 вересня 2019, 07:45 Житомир: °C
Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради

СЛАВЕТНІ ПОСТАТІ ЖИТОМИЩИНИ! ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

       Фото Василя Овсієнко.

        Народився 8 квітня 1949 року в селі Леніне нині Ставки Радомишльського району Житомирської області.

        Філолог, поширював самвидав, правозахисник, член Української Гельсінкської групи (УГГ) з 1978 р., просвітянин, публіцист.

       Після закінчення в 1966 школи працював у колгоспі, в 1967 — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської обл. 1967–1972 навчався на філологічному факультеті Київського університету. Весною 1968 виготовив декілька фотовідбитків трактату І.ДЗЮБИ “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, інтенсивно розповсюджував український самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві ЛІСОВОМУ та Євгенові ПРОНЮКУ видати “Український вісник” (УВ), вип. VІ („київський”), і “Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України” В.ЛІСОВОГО. З серпня 1972 О. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю “Добош і опришки, або Кінець шістдесятників”, робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

      Заарештований 05.03.1973 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 06.12.1973 разом із Є.ПРОНЮКОМ і В.ЛІСОВИМ засуджений Київським обласним судом до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму. У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушовського р-ну) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20.08.1976 на “профілактиці” в Київському КГБ відмовився від визнання вини. Звільнившись 05.03.1977, жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв’язки з політв’язнями та їхніми родинами.

      Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в “Хронике текущих событий” (ХТС) і використана Українською Гельсінкською групою (УГГ). У вересні 1977 попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу ПВР СРСР від 25.12.1972. Подав 07.01.1978 заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів “Світло людей”. 18.11.1978 затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани МЕШКО та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. О. подав на міліціонерів і кагебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 01.12 було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору – ніби відірвав міліціонерові два ґудзики. 07–08.02.1979 засуджений Радомишльським райнарсудом до 3 р. позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст “Замість останнього слова” став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.). Відмовився свідчити у справах Левка ЛУК’ЯНЕНКА, Миколи МАТУСЕВИЧА, Гелія СНЄГІРЬОВА, Василя СТУСА, Дмитра МАЗУРА, на захист останнього подав заяву в КГБ. “Будеш сидіти”, – сказав майор Радченко. 09.06.1981 майор КГБ Чайковський оголосив О. про порушення проти нього справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати “покаянну” статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з О.МЕШКО. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або – 10 р. таборів особливого режиму, 5 р. заслання і “почесне” звання “особливо небезпечний рецидивіст”. О. вибрав останнє і відмовився брати участь у розслідуванні. Засуджений Житомирським обласним судом 23-26.08.1981.

       Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 08.12.1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВР СРСР від 12.08.1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21.08.

       Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінкської Спілки (УГС), 16.07.1989 обраний головою її Житомирської філії. 30.04.1990 призначений секретарем Української Республіканської партії (УРП) з видавничих справ. З 01.05.1997 до 29.04.2001 – заступник голови Республіканської Християнської партії (РХП). З 1990 — співголова Українського комітету “Гельсінкі-90”. О. – учасник експедиції з перепоховання Василя СТУСА, Олекси ТИХОГО і Юрія ЛИТВИНА в листопаді 1989, член Ради Музею історії політичних репресій „Перм-36”, що в Кучино. З червня 1998 – координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біоґрафічними довідками та інтерв’ю колишніх політв’язнів. 1996 вийшла книжка нарисів-спогадів О. “Світло людей” – про В.СТУСА, О.МЕШКО, Ю.ЛИТВИНА (друге видання, у двох книгах, – 2005 р.). Автор низки публікацій про репресії і правозахисний рух.

      Співупорядник разом з Євгеном Захаровим 4-томного видання матеріалів Української Гельсінкської групи, 2001; «Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна» (208 імен, 1020 с., 2006 р.), упорядкував книжки Росохацької групи, 2003; родини СІЧКІВ, 2004; Івана БРОВКА, 2005, Оксани МЕШКО, 2005. Веде просвітницьку роботу. З 1999 року організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох. 12.01.2000 О. присуджена премія ім. В.Стуса за публіцистику, 17.03.2006 – премія ім. Івана Огієнка в номінації „Громадська діяльність”. 26.11.2005 р. нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня. Указом Президента України від 8.11. 2006 нагороджений у орденом «За мужність» І ступеня. Указом Президента України № 229/2009 від 7.04. 2009 «за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження» нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня. 13.03 присуджена і 20.11.2006

       Овсієнку вручена Міжнародна літературна премія Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики. Живе в Києві. Бібліоґрафія: I. Інкриміновано: антирадянська, наклепницька... // Донбас.— 1991.— №1.— С. 139-140. (О.Тихий). Базар-1921. Базар-1990 // Вільне слово.— 1991.— №44.— 23 листопада. Любов. Добро. Свобода // Україна.— 1991.— № 24.— С. 12-17. (Ю.Литвин). Покіс // Самостійна Україна.— 1992.— №2 (23). Про Стуса // Літопис Голгофи України. Т. 1. — Львів: Меморіал, 1993. – С.157-184. Таємно похований під №9 // Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина. – К.: Український письменник, 1993.— С. 320-338. Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. Спогади. Упорядкував В.Овсієнко. — К.: УРП, 1995.— С. 51-63. Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко. Бібліотека журналу УРП “Республіка”. Серія: політичні портрети, №4. К., 1996. – 108 с. “Де все людською мукою взялось...” // Українська культура, 1996, №2. – С. 18-19. (Кучино).

        Рух українських правозахисників призвів до краху російської радянської імперії та проголошення української демократичної держави // Самостійна Україна, 1996 р, № 21-22. Репресії проти Української Гельсінкської Групи в 1977 році // Український альманах. Варшава: Об’єднання українців у Польщі, 1997. – С. 148-153. Ми просто йшли... Десятиліття Українського Культурологічного клубу // Народна газета, 1997, № 50 (331). Исторические, правовые и этические основы Украинской общественной группы содействия выполнению Хельсинкских соглашений (9 ноября 1976 года – 7 июля 1988 года // Права человека в России: прошлое и настоящее. Сборник докладов и материалов научно-практической конференции. Пермь. 21 – 23 июня 1999 г. – Пермь. 1999. – С. 93 – 109. “Нас порівняли мури, як статут” // Газ. “Час” (НРУ), 1999. – 26 березня. (Є.Марчук). Меморіяльний музей у Кучино – совість Росії. Інформбюлетень ХПГ “Права людини”, № 14(167), 1999. – 1-15 липня. – С. 10-12. Ці моторошні слова: Соловки, Сандармох... Інформбюлетень ХПГ “Права людини”, № 17(172), 1999. – 15-31 серпня. – С. 9-12. Мистецтво переписувати історію, або Дещо про діяльність 5-го відділу КГБ // Ґаз. “Независимость”, № 286 (15105) – 287 (15106), 1999. – 29 вересня. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. (Передмова) / Харківська правозахисна група; Упорядники Є.Ю.Захаров та В.В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б.Ф.Бублик. – Харків: Фоліо, 2001. Юнаки з огненної печі. (Передмова) // Харківська правозахисна група; Упорядник В.В. Овсієнко; Харків: Фоліо, 2001. – С. 144. Три повстання Січків: У двох томах. (Передмова). Спогади, інтерв’ю, листи, документи. / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко; ─ Харків: Фоліо, 2003. ─ 256 с., фотоіл. Добром нагріте серце. До 90-річчя І.Б.Бровка (Упорядкування) / Харківська правозахисна група; Ред. В.О.Овсієнко, Худож.-оформлювач Борис Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – 136 с., фотоіл. Оксана Мешко. Не відступлюся! До 100-річчя з дня народження / Харківська правозахисна група; Упорядкували В.В.Овсієнко та О.Ф.Сергієнко. Художник-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2005. – 344 с., фотоіл. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл.; Кн. 2 – 352 с., фотоіл. Василь Стус у віддзеркаленнях. Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса. – Полтава, 2007. – 192 с. II. Українська Гельсінкська Група. 1978—1982. Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 493-530. Михаил Хейфец. Место и время (еврейские заметки). – Франция: Третья волна, 1978. – С. 123-125. Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 6-4, 9-12; 1981: 1, 2, 3, 5; 1982: 5-10; 1984: 2-4, 2:21, 2-30; 1985: 2-17, 10-32, 10-38, 10-39, 11-36, 11-38, 10-41 Михайло Хейфец. Василь Овсієнко — мученик ГУЛАГу // Українські силуети. Нью-Йорк: Сучасність, 1983.— С. 273-285 (укр. і рос. мовами, також: Поле відчаю й надії. Альманах. – К.: 1994. – С. 381-392; М.Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. Любиш Україну? В концтабір! // Віче.— 1991.— №14. Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення.— К.: УРП, 1996.— С. 19-20. Роман Корогодський. “Я свідчу” // Ґаз. “Українська мова і література в школі”, ч. 2 (210), 2001. – Січень. – С. 1-3. Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 9, 17, 36-37, 63, 66, 72, 74, 76-77, 81, 83, 91, 95, 97-101, 119, 121-129. Олексій Василенко. Вручення премії імені Івана Огієнка // Слово Просвіти. – 2006, – 27 квітня. – ч. 17 (342). – С. 5– 6. Євген Сверстюк. Дар правдивості. – Шлях перемоги, 17-18 (2708), 2006. – 26 квітня; те ж: Кур’єр Кривбасу, № 200. – 2006. – липень. – С. 182-185. Михайлина Коцюбинська. Література факту: між «великою» і «малою» зонами // Березіль, № 9. – 2006. – С. 157–173. Ірина Рапп. Доповнив В.Овсієнко. Харківська правозахисна група