23 квітня 2019, 03:16 Житомир: °C
Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради
До 125-річчя від дня народження ВЕЛИКОГО СИНА УКРАЇНИ ЮРКА ТЮТЮННИКА. "КРОВАВИЙ БАЗАР"

     Ю́рій або Георгій Йо́сипович (Юрко́) Тютю́нник народився 20 квітня 1891, с. Будище, нині Звенигородський район, Черкаська область — помер 20 жовтня 1930, в Москві.

Військовий і громадсько-політичний діяч, публіцист, викладач, кіноактор; прапорщик 6-го Сибірського полку (1915), ад’ютант начальника Сімферопольського гарнізону російської армії (поч. 1917), голова Сімферопольського селянського союзу (1917), голова Українського військового клубу ім. гетьмана П. Дорошенка (весна 1917), член Всеукраїнської ради військових депутатів (з 10.06.1917) та Української Центральної Ради (1917), звенигородський кошовий Вільного козацтва (лютий 1918), начальник революційного штабу м. Києва (кін. 1918), начальник штабу 1-ї Задніпровської стрілецької бригади 3-ї Задніпровської стрілецької дивізії (поч. 1919), командир бригади (у складі 1-го Верблюзького та 2-го Херсонського полків) 6-ї стрілецької дивізії Красної армії (з квітня 1919), начальник штабу повстанських військ Головного отамана Херсонщини і Таврії М. Григор’єва (травень 1919), отаман повстанського загону (1500 козаків), отаман 2-го повстанського корпусу (1919), командувач Київською групою Армії УНР (у складі 5-ї Київської і 12-ї селянської дивізій, полку морської піхоти, частин Залізничної дивізії та корпусу Січових Стрільців; 1919), командир Волинської групи та заступник командарма Першого зимового походу (12.1919 – 05.1920), командир 4-ї Київської стрілецької дивізії (1920), в. о. командувача Армією УНР (1920), член Вищої військової ради Армії УНР, начальник Партизансько-повстанського штабу (1921), командарм Української повстанської армії Другого зимового походу (листопад 1921); військове звання – поручник 32-го Сімферопольського запасного полку російської армії, Генерального штабу генерал-хорунжий Армії УНР.

Учасник Першої світової війни. Закінчив військову школу прапорщиків в м. Горі Тифліської губ. (2-га пол. 1915). Один з ініціаторів створення Першого сімферопольського полку ім. гетьмана П. Дорошенка (1917). Делегат 2-го українського військового з’їзду. Один з організаторів і керівників Звенигородсько-Таращанського повстання проти Гетьмана П. Скоропадського і німецької присутності в Україні (червень 1918). Арештований ЧК. Пішов на співпрацю з совєтською владою. Викладав у Харківській школі червоних командирів тактику партизанської війни (курс “Стратегія і тактика громадянської війни”). Автор книги “З поляками проти Вкраїни” (Харків, 1924), відредагованої ҐПУ і спрямованої проти Симона Петлюри та “петлюрівщини”. Автор праць з історії Визвольних змагань українського народу та сценаріїв кінофільмів, зокрема до кінофільму О. Довженка “Звенигора” (1928; у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком). У художньо-документальному фільмі “П.К.П.” (“Пілсудський купив Петлюру”) Ю. Тютюнник зіграв самого себе. Страчений.

Як керівник партизанського повстанського штабу, був організатор та командувач  2-го Зимового походу армії УНР тилами більшовиків з ціллю підняття загального антирадянського повстання. Операція трагічно завершилась в с. Базар (нині Народицький район Житомирської області)

 

Роман КОВАЛЬ, “Незборима нація”

 

Наприкінці жовтня 1921 року з польських таборів у прикордонні села було таємно переправлено понад тисячу старшин і козаків. Офіційно їх везли на лісові роботи, насправді ж для участі в Другому зимовому поході. На Поліссі відбувалося формування Волинської та Подільської груп Повстанської армії. На станції Моквин, імітувавши пограбування польського військового складу, перша з них отримала зброю. Вочевидь, «грабунок» потрібен був офіційній Варшаві, щоб уряд УСРР не звинуватив її в підтримці антибільшовицьких загонів. Та одержаної зброї вистачило лише половині вояків, решта мусили йти в похід без неї. Ще гірше було з амуніцією.

«Окремо треба сказати про стан взуття і одягу тих старшин і козаків, що відбули на повстання, – зауважує командувач Повстанської армії Юрко Тютюнник у рапорті до головного отамана від 2 листопада. – Взуття: 35% цілком роззуті (босі), а решта в дуже кепському стані. Одяг: 50% без шинелів, одяг решти старшин і козаків старий і подертий».

О другій годині 4 листопада 1921-го повстанський відділ на чолі з Юрком Тютюнником перейшов польсько-радянський кордон. Оминувши лісовою доріжкою застави обабіч нього, повстанці вийшли на село Майдан-Голишевський (нині Олевський район Житомирщини). Без жодного пострілу зайняли його й роззброїли 1-шу роту 196-го прикордонного батальйону, далі стратили голову ЧК й кількох комуністів, які розстрілювали місцевих селян. Після переходу кордону та під час просування в напрямку Коростеня група не мала значних сутичок із червоними. В кожному селі учасники рейду влаштовували збори селян, закликали їх до повстання. Населення співчутливо ставилося до них і без будь-яких заперечень постачало продовольство, фураж, надавало засоби пересування. В деяких селах до загонів приставала місцева молодь.

Перші бої зав’язалися на підступах до Коростеня, а потім і власне за нього. Більшовики через своїх таємних агентів довідалися про повстанські плани здобути місто, а тому вся околиця була густо обсаджена червоноармійськими військами. Наступ повстанці проводили двома відділами, які очолювали підполковник Леонід Ступницький та Юрко Тютюнник. Їм вдалося на певний час заволодіти Коростенем. Та коли в бій включилися більшовицькі резерви, що перебували у вагонах на станції, та два червоні панцерники, довелося відступити.

Після бою за Коростень повстанців постійно переслідували загони 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського. Та ще більше допікали погодні умови. «Вже другий день падає сніг. Тисне мороз, а хлопці босі. Уже й ті, що були взуті, стали босими. Вояки окутують босі ноги онучами, обв’язують шнурками і так марширують на виправи, стежі, ідуть приступом на багнети. Шляхи завівало, а щоб можливо було пройти, дорогу спочатку пробивали кіньми. Козаки на 25% без плащів, покривалися коцами і мішками. 50% без чобіт; ноги були загорнуті в ганчірки та мішки», – згадував у спогадах сотник Армії УНР Гриць Рогозний.

Вранці 17 листопада під Малими Миньками повстанську колону атакували вершники Котовського, а згодом оточили її з усіх боків. «Перший натиск ворога стримано завдяки гранатам, – згадував той-таки Гриць Рогозний. – Ворожа кіннота розширює на короткий час своє коло, щоб таким чином зменшити свої втрати, і лише тоді, коли постріли з боку повстанців почали рідшати через брак набоїв, поновлює тиск, кидаючися в атаку під прикриттям своїх скорострільних тачанок. Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня». Щоб не потрапити в полон, повстанці вбивали себе. Так учинили колишній міністр морських справ Михайло Білинський, хорунжий Сікорський, начальник постачання Хоха.

Подібну картину під Малими Миньками описує і хорунжий 3-ї стрілецької дивізії Спартак: «Большевицькі кулемети на тачанках під’їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас/ Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під’їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті більшевиками». Урятуватися вдалося лише тим, хто був у голові колони: штабу, кінній сотні й тяжкопораненим на передніх підводах. Вирвавшись із кільця, вони рушили до польського кордону.

На ніч бранців під конвоєм перевели до місцевої церкви, де Котовський у присутності кількох комісарів проводив допит. Полонених змусили заповнити анкети із запитаннями про місце народження, родину, освіту, службу в армії тощо. Наступного дня близько 14:00 їх вивели на вулицю й вишикували в шеренгу. Комдив з Іллею Гаркавим розпочали перевірку документів. «Котовський заявив, щоб, хто служив у Червоній армії, – вийшли вперед, – згадував той-таки хорунжий Спартак. – Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти, коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що «там тебя зрозуміють». Гаркавий, коли до нього звертались по-українськи, питав, чи давно він став українцем, і теж відправляв на розстріл».

Напередодні розстрілу за день і ніч у балці під Базаром була викопана зігнаними з околиці селянами велика й глибока могила – 70 кроків завдовжки й чотири – завширшки. Місце розправи було оточено кордоном червоноармійців – вони розганяли людей, які на звістку про розстріл стягалися з навколишніх сіл і хуторів. Базарські околиці були переповнені військами, які пильнували, щоб не почалися заворушення.

21 листопада першу партію засуджених, яких два дні протримали в церкві, вишикували перед ровом. Їм запропонували покаятись і перейти до Червоної армії. По хвилинній мовчанці почувся голос бійця Степана Щербака: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить». Вояки, які почали співати «Ще не вмерла Україна», падали в могилу, підкошені кулеметами. Розстріл тривав усю ніч. Із церкви засуджених виводили партіями по 25 осіб не за списком, а почергово. Ті, що виходили, прощалися з тими, хто залишався.

Вісьмох керівників Другого зимового походу, які потрапили в полон до червоноармійців, для додаткових допитів переправили в Особливий відділ ЧК в Києві. 22 січня 1922-го судова колегія винесла їм смертний вирок, але згодом керівник ВУЧК Василь Манцев призупинив його виконання: заарештованих мали ще допитати про їхні зв’язки з червоноармійцями. Та з’ясувалося, що з вісьмох засуджених живі лише Іван Ващенко та Євген Копац. Усі інші «померли від хвороб» у слідчій тюрмі, а троє – навіть до винесення вироку. Згодом і тих двох розстріляли.

1376 нападів збройних груп на населені пункти, 259 – на органи влади, 342 – на продовольчі й промислові установи та об’єкти зареєструвала ВУЧК 1921 року. За цей час було вбито 3785, поранено 745, захоплено в полон 1475 повстанців. 1694 українські урядовці емігрували до Польщі після окупації УНР більшовиками.За межами України опинилися вісім із 11 прем’єр-міністрів вітчизняних урядів, 117 із 158 міністрів та їхніх заступників

 

  Статтю підготовлено за матеріалами Інституту історії України Національної Академії Наук України [Електронний ресурс] Режим доступу:  http://www.history.org.ua/?litera&sendBigAsk&year=kvinta&isInst=1&siteBibKat=З&main