Суспільство

Житомирський журналіст – з АТО: Нічні блукання по тилах ворога

18 August 2016, 10:52

(Продовження. Початок тут)

…Водій увімкнув навігатор, і той вказав курс повертати праворуч. Праворуч – це в напрямку ворожої території, тому що фронт стояв неподалік. Настирлива думка про те, що на мосту ми могли вскочити в халепу, свердлила мозок. Чи знали сепаратисти, що там мають проїхати 80 беззбройних десантників? (Брати з собою у відпустку зброю їм не дозволяється). Якби знали, то напевно дочекалися б, і тоді «феєрверк» був би більш ефектним. Скоріш за все, вони мали першочергове завдання знищити міст, а нам просто пощастило, що запізнилися. Диверсанти, звичайно, в цей час відходили на свою територію і знову могли перетнути нам шлях. Я уважно вдивлявся в густий чагарник, що тулився з обох сторін дороги, але який сенс? Якби ми наразилися на засідку, ніхто не врятувався б. Тим паче, сепаратисти люто ненавидять 95-у бригаду – одну з найкращих в Україні, що уславила себе в боях на Східному фронті, а тому були б раді помститися беззахисним українським воякам – кіборгам, як вони називають житомирян.

Зліва відкрилося й покотилося хвилями аж за обрій безмежне поле дозрілого соняшника. І раптом на його далекому гребені спалахнули і зметнулися два вогняні стовпи і навколо загорілася земля. Я швидко озирнувся на хлопців: хтось, окрім мене, це бачить? Але в напівтемному салоні було тихо – одні дрімали, а інші, якщо й побачили вибухи снарядів з реактивної установки залпового вогню «Град», мабуть, не здивувалися.

В автобусі почав відчуватися солодкуватий нудотний запах. Спочатку я подумав, що це піт людських тіл, адже ми їхали вже 12 годин і майже в 40-градусну спеку. Але ні, віяло у відкриті вікна з соняшникова поля, і це було схоже на трупний сморід. Мою здогадку підтвердила вранці Людмила Коберник: дійсно, на цьому полі після боїв за Слов’янськ залишилося багато вбитих сепаратистів, їх ніхто не прибирав, і тіла вже розклалися.

Попереду у світлі фар стало видно барикаду з білих мішків, що перетинала шлях, залишаючи вільною лише проїжджу частину. Над гребенем барикади стирчали каски кількох бійців, які націлили на нас автомати. А ще двоє, виглядаючи з-за мішків обабіч проїзду, тричі просигналили нашому водієві сліпучо-білим світлом потужних ліхтариків: стоп! стоп! стоп! Автобус збавив швидкість і повільно заїхав на блокпост. Зліва, буквально в двох метрах, кулеметник повернув важкий кулемет і наставив ствол просто в моє вікно. Шлях автобусу загородили, широко розставивши ноги, троє кремезних вояків у повному бойовому спорядженні: в чорних балаклавах, бронежилетах, з автоматами напоготові. Це був, на щастя, блокпост одного з наших добровольчих батальйонів.

Водій відчинив дверцята, і десантники поспішили на свіже повітря покурити і розім’яти ноги. Вийшов і я. Хтось ступив крок назустріч бійцям блокпосту, але їхній командир наказав, різко піднявши руку:

– Стояти на місці! Старший до мене – з документами!

До нього підійшла Людмила Коберник, пред’явила посвідчення і почала щось пояснювати. Ми курили біля автобуса, чекали. Я почув, як командир сказав:

– То ми ж ледь не відкрили по вас вогонь! Ви ж заїхали з території сепаратистів! Як ви там опинилися?

Врешті командир вказав напрямок до Слов’янська, за хвилину пройшов повз нас і промовив, розвівши руками:

– Ну, вибачте, хлопці, що налякали вас.

Але я не помітив, щоб десантники перелякалися. Мабуть, на фронті бачили й не таке.

Автобуси рушили далі. І ще десь півгодини ми кружляли кривими вуличками приміських сіл, що поринули в пітьму. Навколо нічна тиша, не чути гавкоту собак, у вікнах жодного вогника, лише подекуди тьмяно горіли лампочки над входом у крамнички.

Аж ось знову чи блокпост, чи КПП. Озброєні солдати вітають нас помахом руки й посміхаються. Наші, житомиряни! Заїжджаємо в розташування 95-ї бригади. Зліва й справа впритул стоїть бойова техніка. Автобуси повернули ліворуч і зупинилися. Відпускники вийшли з речами, почулася команда: «Перший батальйон – шикуйсь! Другий батальйон – шикуйсь!»

Позаду зупинився мікроавтобус темного кольору, через хвилину об’їхав нас справа і зник у темряві. А за мить з’явився черговий по частині і почав розпитувати, хто бачив цю машину, куди вона поїхала, чи виходили з неї люди.

– Я, – сказав я і вказав напрямок.

– Чи запам’ятали ви номер?

– Ні, бо не знав, що треба на це звернути увагу.

Офіцер зв’язався з кимось по рації і попередив усі КПП навколо розташування бригади. Але, мабуть, тривога виявилася хибною, тому що через деякий час він знову підійшов, про ймовірних сепаратистів уже не згадував, і це заспокоїло: наші – насторожі!

Перевірка по списках закінчилася, і відпускники попрямували до житлових корпусів, що ховаються на відстані за деревами. А черговий уже вирішував питання, де ночувати нашим водіям: є кілька вільних місць, але одній людині не вистачає. Я погодився спати в автобусі, адже водіям після 15-годинної дороги потрібен повноцінний відпочинок. Вони дістали мені з полиці подушку й ватну ковдру, я вкутався і, стомлений дорогою і враженнями від нічних блукань по тилах ворога, одразу заснув…

(Далі буде)

На Східному фронті кожне розташування наших військових підрозділів прикрашають ікони, листи підтримки і дитячі малюнки, надіслані не тільки з Житомира, а й інших міст і областей:

Олександр Гуцалюк для Житомир.info, фото автора

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі