Суспільство

Житомирський журналіст із зони АТО: Ночував поруч із снарядами

19 August 2016, 10:56

(Продовження. Попередній матеріал тут).

…Я прокинувся о пів на шосту ранку, вийшов з автобуса й роздивився навколо. Місце розташування бригади нагадувало колишній піонерський табір. Ми стояли на вузькій алеї обабіч великої галявини, на протилежній стороні якої тулилися військові вантажівки, а посеред, біля старого баскетбольного щита, націливши у далечінь могутній ствол, завмерла гаубиця. Але не вона привернула мою увагу. На краю цього колишнього спортивного майданчика, просто у мене під ногами, були викладені на землю акуратними рядами десятки снарядів. Я навіть і гадки не мав, що ночував поруч з такими «гостинцями» – буквально за два метри від автобуса!

Бригада прокидалася. Групами і поодинці, у різних напрямках, поспішали військовослужбовці у своїх справах. Ось крокує, мабуть, до штабу молода струнка дівчина у формі нового зразка – піщаного кольору військ НАТО, на поясі – кобура з пістолетом. А ось гурт бійців в українській болотно-зеленій плямистій формі, буденно несуть за ремінь автомати, наче селянки кошики грибів. Таку живописну сценку я маю сфотографувати. На мою пропозицію вони радо погодилися, крім одного, який пояснив відмову так: не хоче хвилювати матір. Він телефонує їй і каже, що вже тривалий час перебуває на Житомирському полігоні. Йдуть напружені військові навчання, і тому ніяк не може заїхати додому. Але якось хтось показав матері фото сина в Інтернеті: він у зоні АТО! Мати переполошилася. Ледь заспокоїв її, довелося збрехати, ніби це імітували на полігоні бойовий епізод.

В кінці алеї з ревінням промчала бойова машина піхоти, над баштою гордовито майорів синьо-жовтий прапор.

До мене підійшов десантник, попросив цигарку. Ми закурили. Раптом угорі, над деревами, почувся наростаючий загрозливий свист. Я швидко поглянув на бійця: що це?

– Сигнальна ракета, – спокійно пояснив він, зрозумівши моє німе запитання.

– А фронт далеко звідси? Ми, напевно, в глибокому тилу? – з надією поцікавився я.

– Та ні, найближчий блокпост сепаратистів – за півтора кілометри.

Я мимоволі озирнувся на снаряди. Майнула думка: а що сталося б, якби в це місце – не дай Боже! – дійсно прилетіла і влучила ворожа міна?

Повз нас на галявину заїхала вантажівка, тягнучи на причепі ще одну гаубицю. Підійшли кілька бійців, посідали біля снарядів, курячи, про щось гомоніли. Під’їхав мікроавтобус. Його вид мене вразив. Сказати, що на ньому не було живого місця, нічого не сказати – весь у рваних дірках від крупних осколків, лобове скло зрешечене кулями. Водій, молодий хлопець, швидко завантажив у салон бутлі питної води, яку ми привезли з Житомира, і закурив з товаришами. Я запропонував йому сфотографуватися поруч з цією диво-машиною, але і він відмовився, правда, з іншої причини:

– Якщо ці знімки потраплять в Інтернет, тоді сепаратисти дізнаються (а вони добре знають мою автівку), що я займаюсь постачанням наших блокпостів.

І, кинувши недопалка, недбало штовхнув ногою дверцята салону, які з гуркотом зачинилися, потім сів за кермо і рвонув з місця на повний газ...

(Далі буде)

Олександр Гуцалюк для Житомир.info, фото автора

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі