Місто

Спогади житомирян про розстріли євреїв на Богунії у вересні-жовтні 1941 року

26 вересня 2016, 10:10

У вересні-жовтні 1941, в Житомирі на Богунії, гітлерівці майже щодня проводили масові розстріли євреїв.

«Єврейським питанням», тобто фізичним знищенням євреїв, на окупованому терені СРСР займалися спеціальні айнзатцгрупи СС. На Житомирщині діяла айнзатцгрупа «Ц» (зона відповідальності – група армій «Південь» – Північна і Центральна Україна). На її совісті 118 342 жертви. До складу айнзатцгрупи «Ц» входила зондеркоманда 4-А (командир – Пауль Блобель).

Для виконання «єврейського питання» нацисти в серпні 1941 створили в Житомирі єврейське гетто в районі понад річкою Кам’янкою, куди зігнали тисячі людей. Більшість із них розстріляли восени біля хутора Довжик, за 10 км від Житомира: у вересні 1941 – 3145 чоловік, у жовтні – ще 1600. Сюди ж привозили й тіла євреїв, закатованих і розстріляних у гетто.

Ці події пам’ятають старожили Житомира.

Бржезицький Франц Карлович, 1924 року народження:

– Ніхто не вірив і не очікував, що німці так жорстоко поведуться з євреями – а їх багато залишилося в місті. Спочатку їх примусили носити білу пов’язку з шестикутною зіркою Давида на рукаві. Потім, наприкінці літа, вигнали з домівок і переселили в огороджене колючим дротом гетто. За Соборною площею до війни була Рибна вулиця, далі – критий ринок, туди їх поліцаї зганяли – з дітьми, з речами, які вони встигли взяти. І там вони жили – в напіврозвалених будинках і в цій старій зруйнованій тюрмі на Чуднівській вулиці.

Багато знайомих друзів-євреїв у нас було, а куди поділися, хто втік, хто залишився, ніхто нічого не знав. Я тільки на Подолі востаннє зустрів із знайомих дружину Володі-перукаря з двома малими дітьми, яка розпачливо кричала: «Ну все! Прийшов наш капут!»

Але я нічим їй допомогти не міг. Мене попередили: і близько до них не підходь, бо дуже на жидка схожий – загребуть разом з ними, і не вирвешся. Я чорнявий був, а перша ознака, що ти єврей – якщо чорнявий і розмовляєш російською. В місті ми всі спілкувалися російською, а перейшов Кам’янку і Поділ, і на Мальованці вже – українською.

Це було восени 1941. І коли вже понабирали молодих хлопців у поліцію, вони почали розстрілювати на Богунії євреїв. Я чув розмову знайомих поліцаїв, один каже: «У мене вже палець болить натискувати на гачок». А німець йому: «Ну добре, перепочинь – нехай інший з юде попрацює».

Вихвалялися золотими каблучками, які відібрали у приречених жінок, дівчат, сміялися: «Такі молоденькі, ми наказали роздягтися, а вони затуляються руками».

Це ж можна збожеволіти – вчорашні десятикласники, зовсім молоді хлопці! Це не бувалі бандити були. Та якби мене навіть примушували вбивати, краще четвертуйте! Мені шкода, коли порося ріжуть або курці голову рубають, а тут людину... А вони стріляли в дітей, вагітних жінок! Їм було байдуже в кого – а хоч у рідних батька, матір. І це ж треба було так їх видресирувати! І таких багато було. Найдіть мені зараз виправдання цьому. А моя мати, ми єврейських дітей, рятуючи від смерті, переховували в себе в хаті за пічкою.

Добринін Григорій Филимонович, 1928 року народження:

– На початку осені 1941 я і старша сестра Ліза пішли на Кам’янку прати білизну. На Богунії до війни був розташований піхотний полк, казарми ці й до цих пір стоять. За територією полку протікає Кам’янка, а за річкою було стрільбище, огороджене високими насипами. Там червоноармійці навчалися влучно стріляти по мішенях. Ми прийшли на річку і чуємо на стрільбищі постріли: пах! пах! пах! Потім за кілька хвилин знову: пах! пах! пах! А я ж такий був, що все хотів бачити: що там таке? Я ж підліток, мені цікаво! Там такі стежки через ці насипи, то туди можна було підлізти і подивитися. Ну, я виліз і заглядаю.

Бачу, викопана велика довга яма, стоять німці, з вантажних машин зганяють євреїв. І тих видно і тих. Євреїв багато було. Їм наказують хто там що має з речей, складати все на одну купу. І ніхто їх не роздягав. Кожного німці обшукують, чи має при собі гроші, золото, а у євреїв золота завжди багато було. І потім їх ведуть по 10 чоловік на край цієї ями, ставлять обличчям до могили. За спиною у кожного по двоє німців з карабінами, по команді вони розстрілюють євреїв, і ті падають в яму. І жоден з них звідти не втік. А як набили повну яму, то самі євреї, кого ще мають розстріляти, цю яму засипають. А як? Присипали трохи і все. І копають нову, вже для себе. Оце я бачив на власні очі. І сам ледь в ту яму не попав.

Я пізно помітив, що до мене йде німець, почав тікати до сестри, але він швидко наздогнав, схопив за рукав і повів з собою. Я став пручатися. Тоді він стиснув мою руку так, аби я витримав, і потягнув силоміць. Я закричав. Ліза почула, кинула білизну, прибігла, схопила мене отак поперек і кричить: «Не пущу! Це брат, брат, брат!» Вириває мене у цього німця, вищить: «Йди подивися! От сюди подивися, я от перу білизну!»

Він, звичайно, нічого не зрозумів з тих слів, але якось вона все ж умовила його, і німець відпустив мене. Сестра врятувала мені життя, а так лежав би в могилі разом з євреями через свою надмірну цікавість і необережність. Пощастило.

Захарова Олена Миколаївна, 1926 року народження:

– Я бачила, і моя мама теж бачила, як євреїв вивозили на розстріл. У місті їм відвели гетто і звідти зганяли на Соборну площу, де вже стояли вантажні машини, казали: ми вас кудись повеземо. Ці діти плачуть, а були в основному старики і діти – молоді хто на фронті, хто уїхав. Кажуть: «Діти! Не плачте. Зараз вас нагодують, напоять – все буде». Їх садовили на машини – і на Богунію.

Синьковська Галина Людвигівна, 1932 року народження:

– На Богунії почали розстрілювати євреїв. І ми, діти, бігали на це дивитися. Хлопчаки, з якими я до війни навчалася в першому класі, кричать: «Йдемо з нами – там те і те!»

І всюди, як горобці, ми були перші. Спочатку масова страта нас нажахала, а потім ми звикли. Поза кар’єром пролягала залізнична колія, якою відправляли видобутий камінь. За колією це і відбувалося. Туди приїжджали криті брезентом вантажівки, євреїв висаджували і давали в руки лопати, щоб вони самі собі копали могилу. Німці зрідка брали участь у стратах – брудну роботу за них виконували місцеві поліцаї. Я бачила це, коли старший брат там неподалік корову пас, і мама опівдні відправляла мене віднести йому обід. Восени 1941 розстріли відбувалися майже щодня. Строчить кулемет і строчить, і батько каже матері: «Яніно, зачини вікно, а то вже серце не витримує – це ж люди падають!».

Олександр Гуцалюк для Житомир.info

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі