Краєзнавча розвідка – річ копітка, але корисна і захоплююча. Щоб знайти щось цікаве, треба уважно придивлятися до кожного факту, розглядати його під сонцем і різним кутом, окремо і в сукупності з іншими, врешті – мацати, скребти, нюхати і пробувати на зуб. І часто результати пошуків бувають несподіваними.
Любович Артемій Мойсеєвич – радянський державний діяч. У 1927-1928 виконував обов’язки наркома пошт і телеграфу СРСР. Народився в Житомирі 17 жовтня 1880. Розстріляний у Мінську 28 червня 1938 в роки Великого терору. Чергова жертва Сталінської диктатури. Його ім’я лише недавно повернулося із забуття, отже, про трагічну долю нашого земляка в день його народження варто згадати.
Артемій Любович у молоді роки
Від житомирського краєзнавця Георгія Мокрицького дізнаємось, що Артемій Мойсеєвич – ніякий не єврей, а росіянин Артем Мусійович і народився (у Мокрицького чомусь 20 жовтня) в міщанській родині старообрядця-пилипона, будівельника-десятника Мусія Оверковича:
«Батьки намагалися виховати Артема по-своєму, глибоко віруючим, але через різні погляди на життя та величезне бажання вчитися Артем 14-річним пішов з батьківського дому».
Він закінчив лише двокласне міське училище і здобути хоча б середню освіту вже не спромігся. Проте самотужки набував знань і згодом досяг такого рівня, що читав після революції доцентський курс «Техніка та експлуатація засобів зв’язку» у Московському вищому технічному училищі імені Баумана. А ще був журналістом, організатором всеросійського часопису «Спутник чиновника» і редактором всесоюзного журналу «Радио всем». Хоча в анкетах писав відверто: освіта – нижча. Нарис про нього Мокрицький у своїй книзі «Танго з минулим» назвав – «Двічі розстріляний». Із зворушливим підзаголовком – «житомирянин Артем Любович був людиною-самородком».
Краєзнавець написав про трудовий шлях зв’язківця, який розпочався у поштово-телеграфній конторі Житомира на Чуднівській вулиці. Писати ще раз про цей шлях власний нарис – це переписувати Мокрицького. Тому про Любовича шукатиму щось інше, а в його блискучій професійній кар’єрі проставлю лише віхи:
1896-1902 – телеграфіст у Житомирі, затим у Києві.
1902-1906 – рядовий-телеграфіст 2-ї іскрової роти.
1906-1914 – телеграфіст у Києві, Бердичеві і Білій Церкві.
1914-1917 – телеграфіст Кронштадтської телеграфної роти.
Пишу, а у вухах настирливе:
«Кто стучится в дверь ко мне
С толстой сумкой на ремне?
Это он, это он –
Ленинградский почтальон».
20 років біжить злітною смугою життя дрібний клерк-поштар Артем Любович і ніяк не може злетіти. Пряма горизонтальна лінія. І раптом (у 1917) розправляє крила, вдало підстрибує, стрімко набирає вертикаль, і вже 20 наступних років ширяє поза хмарами, як отой давньогрецький Ікар:
1918-1919 – голова Всеросійського Союзу робітників зв’язку.
1919-1920 – заступник наркома пошт і телеграфів РРФСР, начальник зв’язку Червоної армії.
1920-1921 – нарком пошт і телеграфів РРФСР.
1927-1928 – виконуючий обов’язки наркома пошт і телеграфу СРСР.
1932-1934 – заступник наркома зв’язку СРСР.
1934 – уповноважений Наркомату зв’язку по Далекому Сходу, Східному Сибіру і Якутії.
1935-1937 – заступник голови Раднаркому і голова Держплану Білоруської РСР.
Артемій Любович
Як пояснити цю дивну метаморфозу з рядового телеграфіста на наркома? Дуже просто. Артем Любович – професійний революціонер. Одна з «енциклопедичних» статей в Інтернеті оповідає про його другий життєвий – революційний шлях:
«В 1902 его призывают в армию. Отправляют в Петербург – на военный телеграф. Здесь застают Любовича революционные события 1905. Они не оставляют его равнодушным, он начинает интересоваться политикой, посещает митинги, читает нелегальную литературу.
В 1907 Любович делает решительный шаг – вступает в ряды РСДРП, активно занимается созданием революционных кружков среди телеграфных служащих, становится одним из организаторов Киевского подпольного почтово-телеграфного союза и нелегального журнала «Почтальон».
Наступил 1917-й. После Февральской революции состоялось слияние Совета военных депутатов с Советом рабочих депутатов Кронштадта. Первым председателем исполкома Кронштадтского Совета рабочих и солдатских депутатов избран Любович. Его перу принадлежит в ту пору много острых политических статей, направленных против меньшевиков, эсеров и Временного правительства.
В апреле 1917 кронштадтские большевики послали Любовича своим делегатом на VII-ю конференцию РСДРП(б), на которой Артемий Моисеевич выступил с резкой критикой работы в то время соглашательского Петроградского Совета.
В июне 1917 Любович – делегат от кронштадтцев на I-й Всероссийский съезд Советов, который избирает его в состав Всероссийского ЦИК.
В июле-августе 1917 Любович – делегат VI-го съезда РСДРП(б). Великую Октябрьскую социалистическую революцию Артемий Моисеевич встретил на ответственном посту – партия назначила его комиссаром Петроградского телеграфа и одновременно комиссаром Кексгольмского полка.
Мандат, удостоверявший, что он, Любович Артемий Моисеевич, назначается комиссаром Главного телеграфа Петрограда, Любович получил непосредственно от Феликса Эдмундовича Дзержинского.
Телеграфные чиновники саботировали приказы большевистского комиссара. Тогда Артемий Моисеевич заменил наиболее злостных саботажников вызванными из Кронштадта военными телеграфистами.
После победы Великой Октябрьской социалистической революции Любович занимал ряд крупных должностей, последние годы жизни работал заместителем председателя Совнаркома Белорусской ССР».
Що скаже читач на таку статтю?
«Це парадна характеристика революційного героя, панегірик аля-Гомер, – скаже, позіхаючи, читач, – і написана вона у мажорних тонах десь років 40 тому – в епоху розвиненого соціалізму. Про це свідчить відповідна комуністична лексика».
Дійсно. А ще треба звернути увагу на останнє речення, в яке автор примудрився стиснути 20 останніх років (найцікавіших!) із життя Любовича і навіть не згадав про причину його смерті. Натомість згадує білоруський партпрацівник Яків Дробинський у своїх мемуарах «Хроника одного следствия», оповідаючи про катівню мінських енкаведистів:
«В десять его вновь провели через этот коридор, в эту комнату – но какая разница! Днем это был тихий коридор, тихие кабинеты, в которых аккуратные, прилизанные люди листали папки. Вечером Андрей шел, как сквозь строй, – крики истязаемых, площадная брань истязующих неслись из всех комнат. Где-то промелькнуло лежавшее на полу тело. Андрей увидел побагровевшее знакомое лицо. Это был Любович – старый большевик, заместитель председателя Совнаркома республики, председатель Госплана. Он был в первом правительстве, созданном Лениным в октябре 1917. Он вошел туда как заместитель наркома связи Подбельского. Он был членом Малого Совнаркома, работал с Лениным. Сейчас он лежал на полу, его хлестали резиной, и он, старый 60-летний человек, кричал: «Мама!». Мгновенье, но оно врезалось в память навсегда».
Так Сталін зламав крила ленінському комісару Ікару… Виникає логічне питання: за що?
До більшовицьких комісарів у мене завжди була надмірна пристрасть. Пам’ятаєте знаменитий фільм 1930-х «Чапаєв»? Комісар Фурманов – це сталінський еталон. Але більш правдивий, як на мене, образ комісара – це булгаковський Швондєр із «Собачьего сердца».
До якого образу тяготів комісар Любович?
Шукаю відповідь, а в маківці кружляють уривки з раніше прочитаного у книжках і побаченого у фільмах. Є ще такий довоєнний фільм – «Мы из Кронштадта», з вражаючим епізодом, як клята білогвардійська солдатня топить живцем у Балтійському морі революційну червону матросню, захоплену в полон. Це абсолютно достовірний історичний факт, але перекручений з точністю до навпаки: насправді революційна матросня топила колишніх царських офіцерів, і не десятками, а цілими баржами. Організовано і, так би мовити, на широку ногу. Про це пише Олександр Солженіцин («Архипелаг ГУЛАГ»). Але це – після «Октябрьской социалистической революции». А почала вона, революційна матросня і солдатня, і поки що стихійно, мочити своїх офіцерів – після «Февральской буржуазно-демократической революции». Не оминула ця кривава вакханалія і військово-морську базу Кронштадт.
«Артемий Любович – участник беспорядков и самосудов, когда в Кронштадте было убито много морских офицеров»… Стоп! Ось вона – перша ластівка! Знову передивляюсь революційну біографію нашого героя: «В 1917 Любович – член Кронштадтского комитета РСДРП(б), председатель Совета солдатских и матросских депутатов». На ті часи – це майже диктаторські повноваження. Повним хазяїном Кронштадта він стане з січня по травень 1918, коли очолить на додаток і місцевий комітет РСДРП(б). Отже, шановний Артем Мусійович – не «участник беспорядков и самосудов», а їх безпосередній організатор і виконавець.
«В Петрограде, во время Октябрьской революции, во главе вооруженного отряда захватил столичный Центральный телеграф»… Стоп! Цей штурм став незабутнім епізодом у фільмі «Ленин в Октябре». Бій точиться прямо в операційній залі телеграфу, і комісар, який хвацько з револьвера розстрілює контру, що лізе з усіх боків, водночас занадто професійно підмінює зомлілих від переляку «барышень»-телеграфісток. Не впізнаєте? Це ж прообраз Артема Любовича!
Він призначається комісаром столичного телеграфу. Якщо відповідний мандат вручає сам Дзержинський, який у ці дні створює ВЧК, то, звичайно, каже при цьому якесь напутнє слово: «Товарищ Артем, вы должны понимать: Петроград кишит притаившимися, недобитыми (пока еще) врагами революции. Через телеграф проходит вся почтовая корреспонденция, вся телефонная связь». – «Я вас понял, Феликс Эдмундович!». А от телеграфні чиновники не зрозуміли: це порушення прав і свобод! Саботаж? Любович викликає «наиболее злостных саботажников» до себе на килим, пригощає чаєм (кавою) і приязно спілкується: «Уважаемый N.N! Вы – хороший, опытный работник, но несознательный элемент и не понимаете, что мы, большевики, строим новый мир – для рабочих и крестьян, а вы – буржуазный осколок старого мира. Так вот, отречемся от старого мира! Отряхнем его прах с наших ног! Вот вам чистый лист бумаги, пишите заявление: по собственному желанию. Как! Не согласны? Только по согласию сторон? И с выходным пособием? Хорошо, пусть будет по-вашему. Да, и не забудьте получить в кассе рассчет». Читач не вірить: «Брехня! Так не було». А як було? Як тоді розуміти слова: «Артемий Моисеевич заменил наиболее злостных саботажников»? Вивів на подвір’я і, керуючись «революционным правосознанием», розстріляв? Та невже?
У січні 1918 комісар Любович стає ще й головою Кронштадського комітету РСДРП(б). Тепер він – партійний удільний князь Кронштадта (до травня 1918).
А в квітні 1918 відбувається (увага, читачу!) знаменна подія – в Кронштадт із Гельсінгфорса приходить, здійснивши героїчний Льодовий похід, ескадра Балтійського флоту. Її врятував і привів додому капітан 1-го рангу, флагман Олексій Щастний – житомирянин (докладніше про це читайте тут). Що ж робить партійний очільник Кронштадта Артем Любович – інший житомирянин? Мабуть, на радощах, з оберемком квітів і на чолі духового оркестру, біжить у порт зустрічати бойові кораблі. Розчулено дякує від імені партії і міцно обнімає земляка (знай наших!). Не заперечую – перша зустріч, скоріш за все, такою і була. Але була як мінімум ще одна зустріч обох житомирян (це витікає з логіки подальших подій) і приблизно така, як у фільмі «Место встречи изменить нельзя».
Як командувач Балтійським флотом Олексій Щастний мав доповісти начальству про вдало виконану операцію з порятунку бойової ескадри. На військово-морській базі його начальником був безпосередньо комісар Артем Любович, голова Кронштадського комітету РСДРП(б). Отже, «червоний адмірал» прийшов на засідання більшовицьких комітетчиків:
Любович: «Садись, мил человек! Покалякаем о делах наших скорбных».
Щастный: Каких таких делах?
Любович: «Есть у нас подозрение, что ты контра недобитая. Ты не бойся, мы тебя не больно зарежем – чик! – и ты уже на небесах».
Щастный: «Да я, товарищи, я свой, я – революционер!»
Большевичка в красной косынке: «Артем! У тебя два класса образования, а у него на лбу морской кадетский корпус написан. Да ты на его руки посмотри холеные и на мои рабоче-крестьянские. Какой из него революционер?».
Любович (ухмыляясь): «Что ты на это скажешь? Баба – она сердцем чует».
Для флагмана Щастного зустріч з комісаром Любовичем виявилася фатальною. Адже в обов’язки комісара входили регулярні звіти (у тому числі і про «червоного адмірала») Льву Троцькому – наркому по воєнних і морських справах.
І останній штрих до героїчної біографії кронштадтського революціонера. Він – делегат VІ-го, Х-го і ХV-го з’їздів більшовицької партії. Нас цікавить Х-й, який стосується Кронштадта.
На з’їзді (лютий-березень 1921) серед депутатів спалахнула запекла дискусія стосовно ролі профспілок. Артем Любович (він уже нарком пошт і телеграфів РРФСР) виступив гарячим прихильником платформи Троцького та Бухаріна, які вимагали посилення державної централізації і фактичного продовження в країні системи «військового комунізму». І саме в ці дні пролунав грім гармат лінійних кораблів повсталої проти більшовицької диктатури військово-морської бази Кронштадта. Повним депутатським складом Х-й з’їзд, разом з відбірними військами ВЧК, ринувся на придушення Кронштадтського заколоту. Розправа над повстанцями була звірячою, її представили як бойову операцію і багатьох карателів нагородили орденом «Боевого Красного Знамени».
15 березня 1921 Ленін визнав: «Мы едва удержались у власти». Інстинкт самозбереження підказував йому єдиний правильний вихід – НЕП.
От і відповідь, за що «вождь всех народов» зламав крила комісару Ікару. Ікар для Сталіна був не ленінським, а троцькистсько-бухаринським.
Артем Любович засуджений 28 червня 1938 військовою колегією Верховного суду СРСР до смертної кари. Звинувачення: статті 69, 76, 79 (участь в антирадянських правих організаціях, шкідництво в промисловості і сільському господарстві). Розстріляний того ж дня, похований у Мінську. Посмертно реабілітований військовою колегією Верховного суду СРСР 29 лютого 1956.
18 квітня 2013 в Житомирі на будівлі міської гімназії № 3 (колишньому міському училищі) на честь Артемія Любовича відкрито меморіальну дошку.
Олександр Гуцалюк для Житомир.info
