Безпосередня чорнобильське відрядження для мене почалося, коли минув місяць з моменту авари на атомній станції. Обстановка залишалася напруженою. Ніхто не міг (або не хотів) пояснити, що ж то діється навколо, що чекає на всіх нас — населення уражених районів і ліквідаторів наслідків аварії. Коли немає ясності, починаються чутки. Одна з них — про відселення людей з Народичів, Овруча, Коростеня і навіть Житомира — поповзла містом.
— «Чи правда це?» —запитували рідні і знайомі. Відповіді ми дати не могли.
В цей час стояла нестерпна спека. Почастішали пожежі. Ми збивалися з ніг. На одну з таких пожеж довелося поїхати й мені. У Ставищах Коростишівського району загорілася якась тваринницька будівля. Коли після гасіння ми з начальником місцевого РВВС оглядали місце пожежі, почули в небі вибухи. Подивилися вгору. Виявилося, що зенітками розстрілюють дощові хмари. Дощ був конче необхідний, але боялися, що він буде радіоактивний, тому й знищували хмари, тобто розсіювали їх. В цей час мій водій доповів, що мене терміново викликають до начальника управління внутрішніх справ області.
Викликали не лише мене, а багатьох людей. Нам сказали, що урядом прийняте рішення про відселення людей з окремих сіл Народицького та Овруцького районів, що створено групу на чолі із заступником начальника УВС В. В. Горохом і що ми переходимо в його розпорядження.
Я заїхав додому, перевдягнувся, прибув на роботу, випиcав відрядження на два тижні і поїхав до Народичів. Ввечері того ж дня В. В. Горох поставив перед кожним завдання. Мені, зокрема, належало обстежити житлові будинки та господарські об\'єкти у вже відселених селах та відмикати електрострум, газ, продивитися, чи не залишено де вогонь. А ще треба було потурбуватися про дезактивацію автотранспорту, зайнятого на евакуації людей та тварин. Об\'єктом виконання завдання стало село Довгий Ліс Овруцького району, куди я й прибув наступного ранку. У моїй групі були пожежні з Овруча та Першотравневого цього ж району.
Вже стільки часу минуло від тих подій, а досі не можу забути жахливої обстановки, яка панувала при відселенні. Люди просто розгубилися. Як так, скажіть на милість, жили собі — і тут раптом треба кудись їхати, залишаючи напризволяще, назавжди свою рідну оселю. Виносили різні речі, вантажили на машини, які підігнали до кожного подвір\'я, раптом вивантажували їх, заносили до хати, потім знову виносили, бігли до сусідів, про щось гомоніли, плакали. Деякі жіночки починали прати дитячий одяг, розвішувати його. Бігли на городи, ловили курей, кликали котів та собак. Коли, зрештою, машину завантажували тим, що вирішили взяти із собою, жінки ставали на коліна і молилися, потім сусіди бігли один до одного прощатися. Обіймалися, просили один в одного вибачення невідомо за що і знову плакали.
Треба було якось організувати евакуацію інакше, можливо й прикрикнути, бо люди були не в собі, але не могли ми цього собі дозволити, бо й нас охопив той настрій евакуації. Ніби війна, ніби тікаємо від ворога і не знаємо, чи колись повернемося до своєї рідної оселі знову. Хтось нарешті віддав команду від\'їжджати. А нам належало таку картину бачити й наступного дня, і ще наступного. Здається, в декого з нас після цього з\'явилася сивина.
Через кілька днів після евакуації В. В. Горох викликав на нараду. Проходила вона в кабінеті начальника Народицького РВВС П. С. Таргонського. Почули ми про нове завдання. Мені належало організувати в Довгому Лісі та селі Мотилі Народицького району заміри рівня радіації. Це було потрібно для визначення контуру майбутньої огорожі. Тобто нам належало визначити заборонену зону.
Мені дали в команду шість чоловік. Спека була нестерпною, а ми у формі і чоботах рушили виконувати завдання. Коли ми визначили контур, люди, які йшли за нами, вбивали позначки-кілки через кожні сто метрів. На кілках кульковою ручкою ми писали заміри рівня радіації. Крок за кроком ми йшли по периметру. Іноді доводилося різко змінювати маршрут, бо рівень радіації в цих місцях перевищував у 4-6 разів допустимий. Працювали ми без перерви на обід (а де і чим обідати?) аж до сьомої вечора. Ковтали пил, у горлі пересихало, язиком відчували кислий присмак, а обличчя обпеклися від сонця. Та ніхто свого місця не залишив — всі ми продовжували роботу.
Хочу відзначити, що в той час ніхто не потурбувався про заміну одягу, про наше харчування. Водою користувалися з колодязів, що були в цих селах. Тож зрозуміло, що це була за вода! Проте нас не забували викликати ввечері і вранці для отримання чергового завдання.
Як же ми виходили зі становища? Знімали одяг, струшували його, вмивалися з милом, іноді влаштовували собі якійсь душ. А харчувалися тим, що було, бо ввечері поїсти вже було ніде. Всім страшенно хотілося спати. Варто було тільки сісти, як одразу впадав у дрімоту. До речі, не було й де переночувати, бо все було забито людьми, які прибули сюди для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Тож; самі шукали, де голову прикласти на ніч.
Ось такі у мене враження залишилися про ті події.
Станіслав Куликовський,
у 1986 році заступник начальника відділу пожежної охорони УВС.
