19 вересня 2008 року на Житомирщині відбувся прес-тур «Таємниці Древлянської Землі» до Дня туризму в Україні.
Метою прес-туру було: презентація номінантів Всеукраїнської акції «7 чудес України», - Свято-Василівської церкви та державного геологічного заказника «Камінне село». Яка історія камінного села і які ж здогадки щодо виникнення дивовижного чуда природи в Житомирській області?
«Камінне село»
За тридцять кілометрів від Олевська й за двадцять до Бєларусі, у Замисловецькому лісництві, на двох з половиною гектарах державного заповідника місцевого значення розташувалося „Камінне село”.
Поміж високими соснами видніються камені-валуни. Одні - завбільшки з чималий будинок, а інші - ще більші. Опуклі, шерехаті, сірі ... Придивишся пильніше - й справді: камені вишикувались „вулицею”. Немовби оселі сільські. Біля них наче -„хлівчики”, а там біля „майдану”, бовваніють кам’яна „школа”, ”церква”...
... Легенда прадавня розповідає:
«Якось лісами тутешніми (були вони тоді дрімучіші й густіші, а села ховалися в них понад річками глибокими від набігів злих, ворожих) брів подорожній. Старий чоловік і одежині вбогій. Зайшов в одне село лісове, попросив у господаря крайньої хати хліба. А той саме по хазяйству порався, махнув рукою: ”Іди собі, чоловіче, ніколи мені з тобою клопотатися”. Образився старець, вийшов із села , озирнувся на нього – і враз воно все скам’яніло... Потім побрів собі далі, на галявині знайшов папороть їстівну, підкріпився, відпочив і рушив у свою дорогу. На камені, де відпочивав, сліди відбилися, один велетенський - немовби босої ноги; й „ланцюжок” схожих на сліди звичайної людини. За легендою, тим подорожнім був Господь...»
Матеріалістичні гіпотези трохи інакше трактують походження цього дивного явища: льодовик наніс каміння десь 20 тисяч років тому. Та невже він зміг так симетрично, так життєво правильно „збудувати вулицю”?
Сосни та інші дерева тутешнього лісу обступили валуни, колишеться високо в піднебессі їхнє віття. Сторожують ”село”. Віки минають, а вони все сторожують. Деревина тут трохи дивна - тонкі стовбури, якесь тьмяне немовби спохмурніле листя, жовтава глиця. А через кілька кілометрів - молода зелень буяє, все квітне. „Зачароване місце” – ніколи яскраво-зеленим не було.
Якщо босоніж ступити в скам’янілий „Божий слід” в прохолодну погоду то він не холодний. Ступаєш на нього босоніж – і зовсім не холодно. Існує повір’я, що той, хто постоїть у „сліді”, набирається здоров’я, а бажання загадане тут, збувається.
Камінь зі слідами теж незвичайний. Його частину немовби хто відтяв гострим ножем (чи пилкою), так рівнесенько, наче скибку хліба від паляниці. І ще одна особливість. На боці валуна видніється „шов”: ніби добрячий кам’яний кавалок „пришили” чи „приварили” до основної маси. Цікаво що „шов” зроблено з каменів - „стібків”...іншої фактури! Який велетень виконав це „шитво”? Не довіряє природа деякі свої тисячолітні таємниці нікому.
Добиратися до „Камінного села” вибоїстими лісовими дорогами. І, як у казці, зустрінете на шляху тетеруків, зайців, білку, орла. У селах, понад берегом стрімкої Уборті, де вода завжди жовтувато-коричнева, на деревах висять борті - стародавні вулики з колод. Поліщуки й досі не відмовилися від предковічного бортництва, бджоли в цих колодах рояться, мед гарний збирають.
Легенда про скам’яніле село наклала свій відбиток на звичаї гостинності в цих краях. І хлібом , і медом, і зібраними в лісі грибами-ягодами поділяться тут щедро, від душі.
