Будет ли Украина в НАТО без ПДЧ?

2 грудня 2008, 18:08

Напередодні важливого для України засідання міністрів закордонних справ країн-членів НАТО, яке відбудеться 2-3 грудня 2008 р. в Брюсселі, почало загострюватися питання стосовно надання Україні Плану дій з набуття членства (ПДЧ).

За період після проведення Бухарестського саміту НАТО позиції країн-членів практично не змінились.

США, Польща, країни Балтії та ряд країн Центральної Європи продовжують підтримувати Україну на шляху до членства в НАТО, а Німеччина, Франція, Іспанія, Італія та Люксембург так само проявляють стриманість і вважають ПДЧ для України передчасним кроком.

У такій ситуації, проблемою для Альянсу є відсутність єдності стосовно темпів просування України до членства, за умови необхідності дотримання відповідного зобов’язання, наданого в Бухаресті, а для України – визначення шляху подальшого руху в її євроатлантичній інтеграції.

Лунали заяви, що Україна і Грузія не готові до ПДЧ. Але до нього не можна бути готовим, чи неготовим, оскільки План не є ознакою чи гарантією набуття членства, а є механізмом підготовки до членства в Альянсі.

Тому його надання є суто політичним і навіть геополітичним сигналом. Ненадання ПДЧ для України може виглядати дещо незрозумілим.

Політичне рішення, згідно з Декларацією Бухарестського саміту, яке є єдиним – Україна і Грузія стануть членами НАТО, вже прийнято, а ПДЧ – це тривала процедура імплементації такого рішення. І початок цієї процедури затягується.

США, в особі Державного секретаря Кондолізи Райс, цього тижня провели ряд консультацій із європейськими союзниками стосовно перспектив надання ПДЧ Україні і Грузії в грудні 2008-го.

Отримавши сигнал про негативне відношення низки з них і про високу вірогідність, що ці країни, в першу чергу Франція і Німеччина, не підтримають ПДЧ для України і Грузії, США дещо змінили риторику.

З вуст Кондолізи Райс прозвучали фрази про неготовність України і Грузії до членства та про можливість прийняття двох країн в НАТО в обхід діючих процедур, згідно із запропонованою Великою Британією ідеї.

США не вдались до активного переконання європейських союзників надати Україні ПДЧ, як це відбулось напередодні саміту в Бухаресті. По-перше, США стоять на рубежі зміни господарів Білого дому, коли політичні лідери уникають гострих дій.

Наступний американський президент Барак Обама підтримує ПДЧ для обох країн, але остерігається стурбованості європейських союзників і надає перевагу вирішенню іншої проблеми - підтримці операції Альянсу в Афганістані.

По-друге, в Альянсі, окрім різнобічності поглядів на подальше розширення, існує й низка інших внутрішніх протиріч, зокрема стосовно подальшої ролі НАТО в Афганістані й залучення підрозділів до операції сил ISAF, недостатнього оборонного фінансування окремих країн-членів, подальшого розвитку Альянсу і наповнення його нової Стратегічної Концепції.

По-третє, країни члени НАТО, які одночасно є країнами-членами ЄС, особливо Франція і Німеччина, поступово і з наростаючими зусиллями відстоюють пріоритет розвитку оборонної складової ЄС, яка має стати опорою НАТО в Європі. Збільшення тиску на європейських союзників може привести до нарощування зусиль Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО) і до послаблення трансатлантичного зв’язку.

Хоча Франція і прописала на концептуальному рівні, що "Атлантичний Альянс грає центральну роль у безпеці Європи" і "є важливим у безпеці Франції", але ще 2007-го у французькому парламенті звучали припущення, що будівництво європейської оборони може з часом призвести до нівелювання ролі НАТО і, як результат, поступової ліквідації Альянсу.

По-четверте, західноєвропейські країни прагнуть розвитку стабільних прогнозованих відносин з Росією. Факт того, що ЄС вирішив відновити переговори з Росією стосовно укладання нової стратегічної угоди, незважаючи на її супротив допустити спостерігачів місії EUMM на територію Південної Осетії, є підтвердженням такого ставлення.

"Старі" європейці не схильні до ідеї загострення стосунків і швидких кроків, які дратуватимуть Росію, особливо після ескалації напруженості на Кавказі в серпні цього року.

Стало цілком очевидним, що Україні, так само як і Грузії, не слід сподіватися на отримання ПДЧ в грудні цього року. Ювілейний саміт НАТО також навряд чи принесе довгоочікуваний План. У Страсбурзі і в Келі Союзники святкуватимуть ювілей, оцінюватимуть досягнення за шість декад, обговорюватимуть плани на майбутнє у розрізі нової Стратегічної Концепції.

Можливо, для надання церемонії більшого антуражу відбудеться процедура офіційного проголошення Хорватії і Албанії членами НАТО, що має продемонструвати просування процесу розширення.

Питання України і Грузії будуть розглянуті, але більше в контексті підтвердження Бухарестських зобов’язань і розгляду можливостей для їх реалізації.

Чи слід Україні форсувати події і наголошувати на необхідності отримання ПДЧ якомога скоріше? За таких умов, які склалися, коли країни-члени не мають єдиного погляду, напевне що ні. Союзники не поступляться єдністю, яка є базою для їх колективної безпеки, заради будь-якої іншої країни.

Союзники також не захочуть загострення ситуації в Європі і на її східних напрямках, оскільки процес розширення має зміцнювати Євроатлантичну безпеку, а не загострювати виклики для неї. Адже Росія все ще продовжує розглядати розширення НАТО на Схід як загрозу своїм національним інтересам.

Це підтверджено в новій Концепції зовнішньої політики Росії: "Росія зберігає негативне відношення до розширення НАТО, зокрема до планів прийому в члени Альянсу України і Грузії" (детальніше див.: Концепція зовнішньої політики Російської Федерації, 12 липня 2008 р.).

Та й сам Альянс не піде на такий швидкий крок. Він прагне підтримувати діалог з Росією, не жертвуючи власними цінностями.

Генеральний секретар НАТО Яаап де Хооп Схеффер, виступаючи перед Парламентською Асамблеєю НАТО 18 листопада, підкреслив, що Альянс повинен прагнути до потрійної стратегії:

"Широке рамкове співробітництво з усіма країнами континенту; специфічна політика відносно тих країн, які зацікавлені у вступі до НАТО; рішуча спроба наблизити Росію до Альянсу".

Хоча на засіданні Парламентської Асамблеї і було висловлено твердження про те, що ПДЧ для України в грудні цього року могло б стати сигналом про пріоритетність Східноєвропейської безпеки для Альянсу, про підтримку інтеграційного руху в Україні та про неспроможність третьої сторони впливати на рішення НАТО.

 

Ще коли був прийнятий План дій Україна–НАТО у 2002 році, посадовці та експерти відзначили, що за своєю суттю він є Планом дій щодо членства.

Тодішній секретар РНБО України Євген Марчук заявив: "По суті, де-факто План дій — це План дій щодо членства. Тому що майже всі види діяльності, які передбачені ПДЧ, є у Плані дій" . Таку ж позицію і зараз займають в Україні. Так, 27 листопада цього року екс-міністр закордонних справ Геннадій Удовенко підкреслив, що ПДЧ не є принциповим моментом для євроатлантичної інтеграції України, а більше її моральною стороною.

В українському міністерстві оборони вже також заявили про можливість вступу до НАТО без ПДЧ. 24 листопада начальник Управління євроатлантичної інтеграції Генерального штабу Збройних Сил України генерал-майор Борис Кременецький зазначив, що цей шлях Україна може пройти за рахунок активної діяльності в рамках Комісії Україна–НАТО.

В дійсності, немає різниці, чи буде Україна виконувати ПДЧ, щоб стати членом Альянсу, чи пройде якийсь інший механізм, наприклад, новий План дій Україна–НАТО і діяльність в рамках Комісії Україна–НАТО.

Остання могла би стати органом з координації проведення необхідних в Україні реформ і досягнення критеріїв членства, а іншими словами – спільним органом з реалізації процесу підготовки України до членства в Альянсі. Головне – це досягнення кінцевої мети, яка полягає в отриманні Україною гарантій колективної безпеки Організації Північноатлантичного Договору.

Віталій Мартинюк, аналітик УНЦПД, для УП

 

http://www.pravda.com.ua/

Матеріали по темі