Андрій Забігайло – ветеран російсько-української війни, який на фронті втратив кінцівку. Після реабілітації мав успіхів у параспорті, згодом погодився очолити управління у справах ветеранів війни Житомирської міської ради. Власним прикладом він доводить, що після важких випробувань можна жити активно та змінювати життя інших.
Про адаптацію, підтримку побратимів і розбудову ветеранської політики в місті говоримо в нашому інтерв’ю .
Початок шляху у війську
– У 2014 році ви пішли на фронт, що Вас спонукало прийняти таке рішення?
–Це було літо 2014 року. До цього я працював у лінійній поліції, тоді ще це була міліція. Коли розпочалося АТО, я довго не думав. Перша моя мотивація – мій батько тоді був мобілізований. Я розумів, що в мої 25 років мені буде набагато легше служити в ЗСУ, ніж моєму батькові. Тоді було визначено, що із сім'ї могли забрати лише одного. Тому пішов на випередження, зателефонував знайомому, тоді ще були військкомати, і сказав: якщо буде відправка, будь ласка, запишіть мене першим. Про це навіть мої батьки не знали, взагалі ніхто не знав про моє рішення. Дреге – розумів, що не хочу бачити іншу країну, яка буде керувати моєю країною. Я хотів, щоб моя майбутня сім'я, мої майбутні діти жили в Україні, а не в росії чи на окупованій території.
– До якої бригади Ви тоді долучилися?
– Я пішов у 17-ту танкову, нашу криворізьку. Служив на посаді командира відділення бойової машини піхоти на БМП-2.
Поранення отримав восени, у жовтні. Ми зі своїм підрозділом стояли тоді на напрямку Дебальцевого. Ще до того, як Дебальцеве взяли в кільце, наше командування повідомило, що ми змінюємо позицію. Я зі своїм відділенням і ще два відділення інших військових виїхали у напрямку Попасної, де мали провести ротацію та зайняти іншу позицію. У Попасній ми зупинилися лише для того, щоб перепочити. Уночі до нас дуже близько підійшли російські військові й почали обстрілювати нас із підствольних гранатометів, ВОГами. Коли ми приїхали в Попасну, своє відділення я розмістив у бліндажі, а сам ліг біля своєї техніки, просто на землі. Так сталося, що один із пострілів із підствольного гранатомета прилетів мені прямо в ногу. Я прокинувся від різкого болю. Спочатку не міг зрозуміти, що сталося. Хотів вилізти зі спальника, але було дуже важко. Коли просунув руку всередину, відчув щось тепле й зрозумів, що отримав поранення. Одразу почав накладати собі джгут. Кровотеча була дуже сильною, я вже почав втрачати свідомість, тому покликав хлопців, щоб вони покликали медика. Мені затягнули джгут, поклали в автомобіль, і вже за 17 хвилин ми були в Артемівську, нині це Бахмут, де мені надали першу медичну допомогу й провели першу операцію. Пам'ятаю, прокинувся десь о другій годині дня після наркозу й дуже хотів пити. Потроху приходив до тями, а вже зранку мене направили до шпиталю в Харків.
Реабілітація та переїзд до Житомира
– І тут почалося Ваше лікування?
– Тоді ще не було можливості залишатися на службі, тому що не існувало посад для осіб з інвалідністю. Тому наприкінці 2014-го – на початку 2015 року я звільнився із Збройних сил. Після виписки зі шпиталю у 2015 році я вже був удома. Тобто був просто ветераном і більше не служив у Збройних силах України. З 2015-го до 2018 року я жив у Кривому Розі, звідки сам родом. Саме тоді моє життя повернуло в інший бік. Я нічим не займався. Жив у депресивному стані. Були певні залежності, проблеми зі здоров'ям.
У 2018 році я приїхав на реабілітацію до Житомира. Познайомився із Сашком Швєцовим. Ми зустрілися ще в київському шпиталі після ампутації, лежали в одній палаті. Коли у мене почалися труднощі, він сказав: «Приїжджай до Житомира. Тут є центр реабілітації, хороші люди, тобі допоможуть відновитися». Я подумав, що нічого не втрачаю, поїду. Приїхав у 2018 році й залишився. Зараз уже 2026-й, тобто я живу в Житомирі дев'ятий рік.
Житомир мені дуже сподобався відразу. До цього я завжди любив Кривий Ріг і вважав його найкращим містом. Коли приїхав сюди, зрозумів, що Кривий Ріг більш сірий, промисловий, шахти, заводи, а Житомир мені дуже припав до душі, тому я вирішив залишитися.
У 2019 році я був посвячений у капелани. Пройшов відповідне навчання і став військовим капеланом-добровольцем. До Збройних сил я вже не повертався, але постійно їздив до хлопців на передову. Ми бували максимально близько до фронту, щоб поспілкуватися з військовими, підтримати їх, передати смаколики, які збирали діти, знайомі та небайдужі люди. Так тривало моє служіння з 2019 по 2021 рік.
Наприкінці 2021 року я поїхав до Америки на протезування. Саме там і зустрів повномасштабне вторгнення. Коли бачив, що відбувається в Україні, і знав, що в Житомирі залишилися моя дружина та двоє дітей, я намагався якомога швидше повернутися додому.
Пошук себе через спорт та нові виклики
– Що було найскладнішим після повернення до цивільного життя, після війська, після поранення?
– Найважче – це знайти себе. Зрозуміти, чим займатися далі. Ти залишаєш свою роботу, своє життя, йдеш у військо, а коли повертаєшся – думаєш: що тепер? На попередню роботу або вже не хочеш повертатися, або фізично не можеш. І починається дуже непростий шлях пошуку себе.
– Що Вам допомогло?
– Саме те, що ми зараз робимо в управлінні. Ми даємо ветеранам і ветеранкам можливість знайти себе через різні спроби. Не так, що людині кажуть: «Ти можеш займатися лише одним». Ні. Ми даємо можливість обирати.
Я почав шукати себе у спорті. Раніше займався футболом, волейболом, баскетболом. Але розумів, що без однієї ноги вже не зможу грати так, як раніше. Тому пішов у спортзал. Думав займатися пауерліфтингом. Трохи потренувався, а потім знайомий запропонував пограти у волейбол. Почав регулярно займатися, а згодом паралімпійський тренер України запросив мене на навчально-тренувальні збори разом зі збірною. Це були, мабуть, найважчі тренування у моєму житті. Коли ти тренуєшся поруч із професійними спортсменами, їхній рівень набагато вищий. Щоб хоча б наблизитися до них, потрібно працювати у два-три рази більше. Було дуже важко. Але я став кандидатом до паралімпійської збірної України з волейболу сидячи. У мене вже були реальні перспективи потрапити до національної команди.
Та у 2023 році переді мною знову постав непростий вибір. Мені запропонували очолити управління у справах ветеранів війни Житомирської міської ради. Коли мені запропонували посаду у мене був вибір – залишитися у спорті, потрапити до паралімпійської збірної, або відмовитися від спорту і прийти працювати в управління. Я виписував для себе всі плюси й мінуси. Найбільшим плюсом стало те, що я зможу бути поруч зі своєю сім'єю. Адже коли ти у збірній, двічі на місяць їздиш на двотижневі збори. Саме тому я обрав роботу. а аткож, тому шо я сам ветеран з 2014 року. Я людина з інвалідністю внаслідок війни. Я особисто пройшов шлях оформлення документів, реабілітації, отримання допомоги ще тоді, коли всього цього фактично не було. Не було такої кількості програм, такої якості послуг, такої підтримки, як зараз. Тоді просто не знали, що з нами робити. Приходиш до різних установ, а тобі кажуть: «Ми не знаємо, як вам допомогти». Доводилося буквально оббивати пороги, ходити поверхами на одній нозі, без ліфтів.Було дуже важко.Сьогодні я бачу величезну різницю. Підтримка та опіка над ветеранами стали значно кращими.
Робота в управлінні: бюрократія, нагальні потреби та проєкти
– Ваша головна мета – це опіка над ветеранами чи змінити систему, щоб сама система працювала на ветерана?
– На сьогоднішній день система також працює на ветеранів і ветеранок. Моя робота полягає в тому, що ми одночасно й опікуємося нашими ветеранами та ветеранками, без цього ніяк, і водночас змінюємо систему, щоб покращити цю роботу, покращити опіку та допомогу.
– Коли Ви тільки прийшли на посаду, що для Вас особисто було найскладнішим?
– Найважче було читати постанови й закони. Коли ти раніше з цим ніколи не стикався, усе здається дуже складним. Найважче було зрозуміти, навіщо потрібна одна довідка заради іншої довідки. Я цього не розумів, поки сам не прийшов працювати в систему. Згодом усвідомив, що без звернень, документів і відповідних процедур ти просто не можеш допомогти людині в межах законодавства.
– Бюрократія?
– Так, бюрократія. На жаль, вона була і поки що залишається. Але я вірю, що в майбутньому її стане менше, і не потрібно буде оформлювати чотири документи для того, щоб зробити одну дію.
– А сьогодні що для Вас найскладніше?
– Сидіти вдома і нічого не робити.
– З якими питаннями найчастіше приходять ветерани та ветеранки?
– Питань дуже багато. Є такі проблеми, коли військові частини не хочуть пов'язувати поранення із захистом Батьківщини. А саме це необхіднодля того, щоб людина могла отримати статус, посвідчення та всі передбачені державою пільги.Буває, що у документах зазначають лише те, що людина проходила військову службу. Через це ветеран фактично втрачає можливість оформити необхідний статус. Тоді починається спільна робота нашого управління та юристів – змінюємо висновки ВЛК, домагаємося правильного формулювання, що поранення пов'язане із захистом Батьківщини. У більшості випадків це вдається зробити, після чого ветеран може оформити всі належні права.Також дуже багато звернень стосується житла.Ветерани приходять із питаннями щодо отримання житла або грошової компенсації на його придбання.Є багато звернень щодо санаторно-курортного лікування. На жаль, зараз держава призупинила фінансування цієї програми. Ми не можемо самостійно це змінити. Але завдяки нашим партнерам та знайомим інколи вдається організувати безкоштовний відпочинок для ветеранів і ветеранок. Наприклад, ми відправляли людей у Карпати, до Яремча. Єдина умова була така: дорогу та харчування вони оплачували самостійно, а проживання й відпочинок були безкоштовними. Також дуже багато питань стосується земельних ділянок. Люди знають, що законом передбачені певні права, тому звертаються із запитаннями, на що саме вони можуть розраховувати.Ми пояснюємо, що передбачено законодавством, і допомагаємо реалізувати ці права.
– Якщо говорити особисто про Вас, чим найбільше пишаєтеся? Які програми вдалося реалізувати або впровадити в місті для ветеранів?
– Найбільше я пишаюся тим, що разом із моїм керівником Олегом Анатолійовичем нам вдалося створити Академію підприємництва для ветеранів. Її головна ідея – не просто дати людині гроші, які вона швидко витратить, а навчити її заробляти самостійно. Академія підприємництва допомагає ветеранам відкрити власну справу. Коли бачиш, як після навчання люди відкривають власний бізнес, це приносить величезне задоволення. Також ми реалізували навчання з 3D-друку та моделювання, встановлення сонячних панелей.Окремий напрямок – розвиток ветеранського спорту. Коли з'явилася державна програма компенсації занять спортом, ми обійшли всі спортзали Житомира, які могли працювати з ветеранами. Потім знайшли всі адаптивні види спорту, домовилися з професійними тренерами, щоб вони безкоштовно займалися з нашими ветеранами. Тобто ми не просто дали можливість займатися спортом, а забезпечили ще й професійний супровід тренерів. Один із прикладів – я сам став срібним призером чемпіонату України з парапауерліфтингу. Перше місце тоді посів майстер спорту України. Я пишаюся цим результатом, хоча й не став чемпіоном. Але ми з тренером не зупиняємося. Він завжди каже: «Не хвилюйся, скоро будемо першими».
Ветерани у владі та бачення змін
– Наскільки ефективно залучати ветеранів до роботи в органах місцевого самоврядування та на держслужбі?
– Пані Валеріє, Ви перед цим сказали дуже правильну фразу – «змінювати систему». Саме ветерани й ветеранки, які працюватимуть у державних органах, органах місцевого самоврядування, міністерствах, особливо на керівних посадах, і є тими людьми, які здатні змінити систему.Тому я не просто підтримую цю ідею – я заохочую наших ветеранів і ветеранок не боятися йти працювати до органів влади.Якщо відкриваються вакансії, особливо керівні, потрібно пробувати.
– Як Ви оцінюєте зміни в державній політиці щодо ветеранів, якщо порівнювати 2014 рік і сьогодення?
– Масштабні. Я можу чесно сказати, що законодавство сьогодні дуже змінилося на користь ветеранів.З'явилося багато програм навчання, перекваліфікації, підвищення кваліфікації.Значно покращилися житлові програми.Було доопрацьовано постанови № 719 та № 280. Вони сьогодні справді працюють.Лише за минулий рік у Житомирській міській територіальній громаді близько ста ветеранів та членів їхніх сімей отримали грошову компенсацію на придбання житла.До створення управління, якщо не помиляюся, максимально виділяли кошти приблизно на 22–24 квартири. Сьогодні маємо зовсім інші цифри. Перший рік – близько ста компенсацій.Другий рік – також близько ста. Цього року вже близько сімдесяти, і це ще не кінець.Я вірю, що ця програма й надалі буде працювати ефективно.Тому можу сказати, що зміни відбулися справді масштабні.
– А чого ще не вистачає? Що, можливо, хотілося б змінити?
– Найбільше мені сьогодні шкода ветеранів і ветеранок, які отримали поранення та мають третю групу інвалідності.Дуже багато з них досі не забезпечені житлом.Хотілося б, щоб саме для цієї категорії держава створила окремі механізми підтримки для придбання житла. Це одна з тих проблем, які я бачу щодня, і вона дійсно дуже болюча.
«Не закривайтеся від світу»
– Я зіштовхнувся зі своїми проблемами, коли замкнувся в собі, перестав кудись виходити й ні з ким не спілкувався. Найбільшою моєю помилкою були слова, які я собі говорив: «Окрім побратима мене більше ніхто не зрозуміє». Тоді я помилявся!
Хочу сказати: коли повертаєтеся додому, не треба закриватися в чотирьох стінах. Виходьте на вулицю, спілкуйтеся з людьми, побратимами, сусідами. Таке спілкування швидше допоможе вам перейти зі стану військової служби до цивільного життя. Пробуйте різні програми, які існують, беріть участь у навчаннях, розвивайтеся, займайтеся спортом, гуляйте з дружинами та дітьми. Головне – ніколи не сидіть у чотирьох стінах, тому що з часом вони починають тиснути, розповідати як жити. А коли виходиш на вулицю, то починаєш по-іншому дивитися на світ і починаєш просто жити – це головне.
