Чим загрожує обрання президента в парламенті

8 грудня 2008, 17:38

З кінця минулого тижня ньюсмейкери різних політичних сил виправдовували чергову парламентську перерву, тобто нерозв'язане питання Голови та коаліції, "шліфуванням деталей". Такі заяви самі по собі є ознакою недоброго, бо саме там – в деталях, кажуть, криється диявол.

Цілком очевидно, що з обранням спікера чи з утворенням більшості (або коаліції) протистояння з української політики не випарується.

Та й, зрештою, не було б нічого страшного в тому, що вже який рік поспіль б'ються лобами три основних політичних фігуранта, якби не той факт, що гулі при цьому щоразу з'являються в українського народу.

В черговий раз, схоже, йому можуть набити лоба конституційними змінами в частині обрання президента в парламенті.

На перший погляд, з точки зору реальних (або залишкових) політичних амбіцій трьох основних претендентів на президентське крісло, з одного боку, та самої логіки політичного процесу, з другого – обрання глави держави в парламенті справді виглядає, наприклад, одним з оптимальних шляхів до другого терміну президентства Ющенка.

Однак Віктор Андрійович першим спростував і засудив можливість таких змін, охрестивши їх наступом на демократію. У той же час Віктор Янукович і Юлія Тимошенко, ймовірно, внутрішньо готові компенсувати своє подальше інституційне політичне сходження т. зв. "новим домінуючим прем'єрством".

За будь-яких інших умов нібито протистояння не припиниться. Але чи зникне воно з відповідними задекларованими змінами?

Більше того, ці зміни не є сьогодні доконаним фактом і самі по собі менш важливі, аніж сам процес їх запровадження та очікуванні результати. Зрештою, все це може бути надумана конструкція, припущення, політичні плітки і т. д. Занепокоєння викликає не цей голий факт, а щось інше.

Сьогодні політичним життям країни все ж таки рухають цілі з майбутнього, а саме – президентська кампанія 2010 року.

Решта практичних кроків і політичних гасел похідні. Тому й не випадково, що саме питання обрання президента в парламенті, стало чи не єдиним вагомим спільним елементом різноманітних сценаріїв виходу з політичної кризи.

Так, Конституція недосконала і розбалансована. Розбалансована не лише політреформою 2004 року. Свою роль відіграла також низка подальших кроків - згадаймо, для прикладу, хоча б епопею із законом про Кабінет Міністрів, які не лише довели непрактичність конституційної моделі, а й остаточно її підірвали.

Важливим є те, що сила-силенна різноманітних варіантів розвитку подій зводиться до одного простого і очевидного висновку: продовжується і загострюється боротьба за максимальну концентрацію повноважень, яка не орієнтується на ту чи іншу політико-правову модель, а покликана розв'язати лише поточні політичні несумісності та амбіції.

А це, в свою чергу, означає продовження в недалекому майбутньому такої ж неефективної конституційної дискусії для чергового вияснення виключно політичних стосунків.

Натомість, як свідчить досвід і переконують авторитети зі сфери конституційного права та політичних наук, "для міцної демократії потрібна закріплена нормативна конституція, відгороджена від коливань, обумовлених обставинами".

"Гонка конституційного озброєння", яка триває в країні вже багато років, має яскраво виражений персональний характер.

І саме це робить її безперспективною та аномальною, такою що не знадна за жодного нинішнього розв'язку забезпечити створення конституційної моделі, що відповідала б трьом ключовим імперативам державної влади: ефективності, стабільності та контролю.

Скажімо, з точки зору контролю перевага на боці президентської моделі, оскільки в ній існує органічна і функціональна диференціація, яка убезпечує від концентрації влади та сприяє контролю. А з огляду на нестабільність функціонування парламенту можна пригадати максиму, яку розробляли ще у XVI столітті.

Шукаючи джерел цієї самої стабільності Альтузій писав, що чим менше буде "повноважень у тих, хто віддає розпорядження, тим довше і з більшою стабільністю вони залишатимуться при владі".

Менше повноважень, з точки зору парламенту, означає більш високий рівень контролю. Адже цілком очевидно, що окрім стабілізуючої ролі парламентів, яка полягає в дискусіях щодо прийнятих норм, не менш важливою є контрольна діяльність.

Політичне перекроювання конституційного полотна можна проілюструвати на прикладі т. зв. "перетягування повноважень", яке останні чотири роки найбільше впадало в око навіть не обізнаним з тонкощами конституціоналізму громадянам.

Цей процес прикривався благовидною ідеєю "розподілу влади", прагненням досягнення конституційного балансу, ефективності здійснення повноважень тощо. Але насправді був чимось зовсім іншим і мав, передусім, дуже односторонню мету і характер.

По-перше, класична основоположна ідея "розподілу влади" отримала в Україні лише банальне лінгвістичне вираження, далеке від повчань таких теоретиків як Монтеск'є. У нас просто виникло три центри впливу, три точки концентрації "розділеної" влади. А найкумеднішим є те, що в цьому тріо й гадки не має про судову гілку влади. 

По-друге, складова ньютонівської теорії рівноваги, яка свого часу надихнула на створення розумної схеми розподілу влади, в українських реаліях залишилася непоміченою.

Одним з ефектів такого співвідношення є те, що елементи, які розгойдуються і противаги діють як додаткове підсилення, а не послаблення. А відтак, ідеал урівноваженої системи полягає в тому, що чим більше повноважень надається органу, який здійснює владу, тим більше повноважень додається іншим органам.

Натомість в Україні ми спостерігали діаметрально протилежні процеси. Перетягування повноважень здійснювалося в односторонньому порядку.

Президент відстоював свій інституційний спадок, прем'єр прагнув накачати власні політичні м'язи за рахунок перерозподілу повноважень.

Натомість, здійснювати політику через конституцію, зовсім не означає перманентну персональну конституційну інженерію. Навпаки, удосконалення системи краще провадити шляхом зміни її поведінки – еволюційної, а не революційної, – аніж шляхом зміни самої системи в цілому.

Оте, саме людський фактор, який врешті-решт лежить в основі проблеми, повсякчас заганяє нас в одну й ту саму пастку: недоліки системи, оцінені саме як недоліки в даний момент, можуть виявитися перевагами за інших історичних обставин.

Парадокс полягає в тому, що найкращі конституції є результатом традиції та досвіду, але дієві вони тоді, коли відстоюються у норми та приписи, які не апелюють до характерів і рис конкретних людей - таких як Тимошенко, Ющенко чи Янукович, але добре розуміють природу людства та влади.

Влади, яка має схильність, за влучним висловлюванням лорда Актона, розбещувати. І абсолютної влади, яка розбещує абсолютно.  

А що ж залишається без жодного прізвища, без жодного політичного мотиву? Обрання президента в парламенті сьогодні для України щонайменше передчасний крок, щонайбільше – недоречний. Чому?

По-перше, суспільство, яке має й без того низький рівень правосвідомості, спостерігаючи повсякчас за здійсненням політики за рахунок конституції втратить не лише залишки відчуття законності, а й потоне у хвилях правового нігілізму. 

По-друге, українське суспільство ментально більше підготовлене до президентської моделі. За теперішніх обставин, як власне і у 2004 році, коли його намагалися позбавити права прямого обрання глави держави, такий політичний крок може викликати широкий суспільний протест.

Окрім того, в умовах зростання кількості прихильників "сильної руки" наступ на президентську владу можуть використати радикальні політичні сили.

Щонайменше їх аргументація за збереження "господаря" і "гаранта" буде більш прийнятною та якісною, аніж позиція, скажімо, комуністів - коли Петро Симоненко раз по раз кандидує у президенти з метою подальшої ліквідації цієї посади.

По-третє, нинішній парламент (плюс п'яте скликання, як ідейно одне ціле) яскраво довів, що рівень політичної культури в Україні не відповідає потребам парламентської моделі.

Фактично дискредитувавши парламентаризм на інституційному та персональному рівнях, він подав найкращий приклад того, наскільки небезпечною може бути навіть вимушена тиранія законодавців.

До того ж, посилення парламентаризму потребує запровадження низки інших інституційних механізмів противаги, наприклад, федералізму, двопалатності, більш якісної та ефективнішої виборчої системи, потужного конституційного суду тощо.

Всі ці питання натомість ще більше ускладнюють українське політичне буття. Комплексне вирішення всіх цих аспектів (а саме таким воно має бути) здатне сьогодні породити більшу кількість додаткових фундаментальних питань, аніж поточних політичних відповідей. 

 

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу

http://www.pravda.com.ua/

Матеріали по темі