Какая коалиция нужна Украине?

9 грудня 2008, 13:08
Помаранчева революція не належить до тих, що не мають кінця. Через чотири роки про це вже можна говорити впевнено. І не варто шукати його в часи інавгурації та боротьби за перше прем'єрство чи в період першого розриву Віктора Ющенка з Юлії Тимошенко чи ще десь пізніше.

Він підкрався традиційно не дуже помітно і швидко. А саме – 8 грудня 2004 року. Пакетне голосування того дня не лише підвело самобутній підсумок під кількома тижнями максимальної політичної напруги в незалежній історії України, не лише визначило шлях для її зняття через процедуру т.зв. "третього туру", але й відкрило дорогу змінам Конституції.

При всій значущості особистісного чинника, який часто більше магнетизував увагу в останні чотири роки, саме проголосоване 8 грудня коригування діяльності владних інституцій стало визначальною причиною турбулентності української влади в останні роки.

З усіх інновацій найбільш руйнівну дію виявило положення про коаліцію депутатських фракцій, якій з часу вступу в дію змін Основного закону відводилась роль базового інституту ВР, навколо якого мало організовуватися життєдіяльність парламенту.

Досвід дії цієї норми продемонстрував її дисфункціональність – очікування, що покладалися на цей інститут, не просто не виправдалися, але й навпаки – результати виявилися близькими до цілковито протилежних сподівань на більш організовану, досконалу, продуктивну роботу українського парламенту.

Не зайняла ВР адекватного місця в системі противаг з іншими гілками та відгалуженнями влади в першу чергу саме через деструктивну дію освяченого конституцією принципу коаліційності

В чому причини? І що вони означають?

Оглядаючись вже на майже трирічну історію українського коаліціювання кидається в очі, що з усього розмаїття моделей подібних утворень український політичний клас виявився здатним породжувати тільки т.зв. "мінімально перемагаючу коаліцію".

Тобто, таку більшість в парламенті, коли до її складу має війти мінімум структурних одиниць (Вона, звісно, має бути достатня, щоб перевершувати 225 мандатів).

Головним показником такої коаліції є та ситуація, коли за умови виходу із неї одного з колективних учасників вона одразу перестає існувати.

Як широко відомо, такими одиницями в нинішніх українських умовах можуть тільки повноформатні депутатські фракції. Через це коло потенційних учасників коаліції звужується до кількох офіційних одиниць вже від самого початку.

При цьому депутатські фракції ніколи не були реальними суб'єктами коаліційного процесу. Саме ця обставина і обумовила руйнівну для вітчизняної політики роль конституційно закріпленого принципу коаліційності.

За цих майже три роки вистачало коаліційних переговорів, консультацій, формувань-переформатувань, криз і т.п. Але все було не багато більшим, ніж своєрідними імітаційними спецефектами, покликаними відволікти увагу суспільства від тієї обставини, що безпосередні домовленості укладалися всього лише кількома особами. І реальних здобутків на цій ниві було за цей час обмаль…

По суті, в країні, де коаліцію прописує Конституція, власне коаліції так ні разу й не було створено. Змови еліт були, а справжніх коаліцій не було. Тому й одна коаліціяда переростає в наступну, тому й стають можливими такі піруети як "зрада Мороза" чи як "прокремлівська більшість".

Коаліція як форма політичного узгодження, вироблення та реалізація спільної політики кількома колективними суб'єктами в Україні так і не запрацювала. Натомість коаліція стала інструментом доступу до влади і ресурсів.

Недаремно, головним питанням всіх коаліціяд було і залишається питання кадрове.

Висловимо припущення, що коаліційна практика завернула в цей бік не тільки через класично згадувані у подібних випадках неоковирні властивості вітчизняних керманичів, лідерів, еліт. Не менш значущим стало і те, що може бути назване інституційним перевантаженням – коаліції було задано непомірно високого статусу та повноважень.

Входження в коаліцію стало практично обов'язковим етапом для поліпшення свого політичного (і не тільки) "життя вже сьогодні" та гарантування привабливих позицій на майбутнє. Мінімально перемагаючи більшість стала саме тому домінуючим форматом, що дозволяє найповніше інтегруватися у владу. Точніше, найменше нею ділитися.

Тільки певний і нетривалий час в політичних дискусіях фігурувала ідея іншого різновиду коаліції. Це коли ще "широка коаліція" ще не перетворилася на "ширку" і передбачала включення в неї конкуруючих політичних "кольорів", та також "ще когось".

На останню роль претендувала свого часу СПУ, а пізніше, вже в нинішньому скликанні, - Блок Литвина. Така конфігурація учасників забезпечувала б принцип мінімальної більшості, оскільки в разі виходу одного із суб'єктів номінальна більшість мала б зберігатися.

За великим рахунком "широка коаліція" в устах деяких "ідеологів" була нічим іншим як недопрацьованою моделлю т.зв. "Великої коаліції", досить показові та позитивні прецеденти яких має европейська демократія. Але подібний підхід дуже швидко вульгаризувався в "ширку", а вже всі інші перевидання останньої саме мінімально можливу більшість і мали на увазі.

У випадку потенційної коаліції БЮТ та ПР принцип мінімальної більшості в цілому зберігається. Адже це об'єднання не 300 з лишком депутатів, а двох політиків, їхніх сил – двох політичних одиниць, коли вони потрібні один одному, щоб тільки прийти до влади або там залишитися.

Забери з цього мезальянсу БЮТ чи "регіоналів" і більшості не буде.

Залучення якихось інших політичних сил (наприклад, комуністів чи литвинівців, чи їх обох одразу) до можливого союзу БЮТ та ПР цю модель не скасовують, оскільки останнім буде приготовлено суто роль декору.

Такі тенденції вітчизняного коаліцієтворення ідуть врозріз з досвідом зрілих демократій.

Американський політолог Райкер сформулював свого часу авторський принцип "величини коаліції", згідно якого "в політичних ситуаціях, аналогічних до ігор з n- персонами а постійною сумою, учасники з ясною та повною інформацією формулюють мінімально перемагаючи коаліції", але "чим менше зрозуміла і менш повна інформація є у потенційних учасників коаліції, тим більше вони будуть намагатися наростити розміри перемагаючої коаліції".

Наразі ніякі переговори, ситуація в українській політиці в цілому не можуть бути схарактеризовані як такі, де "є ясна та повна інформація". Навпаки – навколо один туман і непрозорість, недовіра і бажання ввести в оману візаві…

В цих умовах мінімально перемагаюча коаліція була б деструктивною;

Інших інституціюваних більшостей, ніж коаліція такого типу в нинішньому парламенті вже не може бути створено. Ідея мега-коаліції приречена, скільки не відповідає зацикленості на мінімально можливих коаліціях, а всі, хто нею спекулюють тільки прикривають свої вузькогрупові інтереси та устремління;

Спасати конституційне правило коаліційної більшості можна хіба віднімаючи послідовно від нього ті підпори, якими саме до цього його намагалися підтримувати та закріплювати.

Мова в першу чергу про те, що називається імперативним мандатом та закритими виборчими списками. Заміна їх більш ліберальними нормативами сприятиме децентралізації внутрішньо фракційних взаємин.

Скептики можуть заперечити, що в такий спосіб буде тільки "нунсифіковано" фракції інших політичних сил, які виглядають наразі більш цільними. Таку перспективу не можна заперечувати, але її не варто боятися.

Отже, існуюча в парламенті ситуація наочно демонструє, що закладені в Конституцію принципи організації політичної структури парламенту є неоптимальними для реальних політичних умов, політичної культури, традиції відносин в українському політичному класі.

Зафіксована в Основному законі вимога про необхідність коаліції більшості, посилена імперативним мандатом, є радикальною у порівнянні з європейською демократичною практикою нормою. До того ж, на практиці було продемонстровано значно більше деструктивних наслідків дії цих норм, ніж позитивного ефекту.

 

Олесь Лісничук, аналітик фундації "Відкрите суспільство"

http://www.pravda.com.ua/

Матеріали по темі