«Главреду» він розповів про те, на якого кандидата в президенти України робитимуть ставку Росія, Європа та США, чи покращаться українсько-російські відносини після виборів та як «Газпром» намагатиметься контролювати українську ГТС
Протягом останніх кількох років в Україні тривала політична криза. Чи можна говорити про те, що Європа вже звикла до такого стану речей і тому багато чого не бере до уваги?
Свого часу в Європи щодо України були певні очікування. Зараз легко забути про те, що під час першої каденції Президента Кучми очікування були незначними, але швидко зросли, коли Україна в 1994–1998 роках робила реальні речі. Крім того, з очевидних причин від України багато очікували після 2005 року. В окремих обмежених сферах ці сподівання виправдались, зокрема в одній суттєвій сфері. Основна різниця між теперішньою Україною та Україною зразка 2004 року в тому, що зараз фактично ніхто не боїться владної верхівки й не має в цьому потреби. Але коли йдеться про суттєві речі – відносини держави та бізнесу, бажання та здатність українських лідерів поставити національні інтереси перед власними особистими та фінансовими інтересами – Україна не виправдала очікувань Європи. І це негативно вплинуло на ставлення Брюсселя до Києва. Зокрема, під час цієї фінансової кризи, коли Україна потребує більш ефективних відносин з ЄС, ніж мала. До того ж, Україна потребує більшої допомоги від ЄБРР і МВФ. Зараз в усіх цих інституціях майже загальноприйнятою є думка, що ані Президент, ані прем’єр-міністр не виконали взяті на себе зобов’язання. Це має дуже серйозні наслідки. Наприклад, зараз МВФ затримує надання Україні четвертого траншу.
П’ять років тому в європейських ЗМІ про Ющенка та Януковича говорили, як, відповідно, про проєвропейського та проросійського кандидатів. Зараз у Європі позбулися цієї дихотомії щодо українських кандидатів у президенти?
Це журналістський традиціоналізм. І навіть якщо експерти звертаються до ЗМІ на Заході, вони часто помічають, що їхні слова відповідно редагують. Це роблять не через політичну заангажованість, а просто, щоб трішки спростити питання України для аудиторії, яка про неї зовсім нічого не знає. На Заході і в експертних, і у владних колах знають, що реальність в Україні не відповідає цим стереотипам. Є певні занепокоєння щодо орієнтації Януковича відносно ЄС, Росії та НАТО. Але більшість експертів та представників влади на Заході розуміють, що він не поводитиметься, як васал Росії. Він є українською фігурою і має власне бачення національних інтересів, тож про них дбатиме. Так само суто українським політиком є і Юлія Тимошенко.
Росія намагатиметься вплинути на президентські вибори в Україні?
Російське керівництво усвідомлює, що через їхні дії в 2004 році було завдано багато шкоди. Тому є побоювання, що це повториться. Визнання цього було дуже помітним під час зустрічі Владіміра Путіна та Юлії Тимошенко в Ялті. І саме через це перевага була на боці Тимошенко, і вона мала можливість нею скористатись. Адже якщо росіяни виставили б Україні штраф за недобір газу в той момент, коли прем’єром є Тимошенко, в Україні це інтерпретували б як підтримку Віктора Януковича та втручання у внутрішні справи держави.
Тому те, що Тимошенко змогла отримати від Путіна, видається справжньою підтримкою. І певною мірою це так. На мою думку, причина цього – проста та доволі російська. Путін підтримує Тимошенко тому що, або має для Тимошенко певний вагомий стимул, або просто вірить у її перемогу. Путін та його соратники дійшли висновку, що найімовірніше у президентських виборах перемогу здобуде Тимошенко, а не Янукович. Тим паче, на їхню думку, вона переможе незалежно від того, підтримає її Путін чи ні. Саме тому краще зайняти таку позицію.
Хто б не виграв на виборах, на справжні наміри переможця (і вплив Росії) вказуватимуть нові призначення в сфері безпеки та оборони. Якщо між Тимошенко та Путіним таки була певна домовленість, то це свідчить про те, що її опортунізм у короткотерміновій перспективі сильніший за її політичні інтереси в середньотерміновій перспективі, адже будь-яка така домовленість загрожуватиме підвалинам її влади в Україні.
Чи можна говорити про те, що прем’єр Путін підтримує одну кандидатуру на українських виборах, а Президент Медвєдєв – іншу? І кого, на вашу думку, ставитимуть США та ЄС?
Cерпневе звернення Медвєдєва до Ющенка відображає погляди людей в оточенні Владіслава Суркова і Мадеста Калерова. Ліберально-державницький електорат Медвєдєва є лояльним до того, що кажуть ці люди. Можливо, Медвєдєв цим зверненням хотів щось досягти у Росії, але, очевидно, що в Україні він цим не досяг нічого. Путін та його команда до цього поставились дещо делікатніше. Думаю, Путін розуміє, що коли президентом стане чи Тимошенко, чи Янукович, відносини Києва та Москви будуть важливими, комплексними та важкими. Основний інтерес Росії не змінився і не зміниться. Він полягає у встановленні головної ролі відносно геополітичної та геоекономічної орієнтації України, що, звісно, містить у собі енергетику. Незважаючи на те, що відбулось у Ялті, ризик атаки на українську ГТС пізніше – можливо, уже навесні наступного року – є значним.
Зараз ані у ЄС, ані у Вашингтона немає жодного бажання підтримувати одного чи двох найрейтинговіших кандидатів. Щодо кожного з них існує деякий рівень непевності. Кожен із них є проблематичним. Янукович – з точки зору Заходу, не лише через його бачення НАТО чи Росії, а й тому, що багато хто розглядає його як частину минулого. Його демократичні здобутки зараз кращі, аніж у 2005-му, але багато хто не вірить в те, що він справді розуміє, що таке ліберальна демократія. Занепокоєння Заходу стосовно Тимошенко полягає в тому, що вона є опортуністичною та непередбачуваною. Ризики домовленостей із нею – вона може відмовитись від них, як тільки вони перестануть відповідати її інтересам.
Беручи до уваги цей аналіз, багато людей, які мають справу з керівництвом та елітою України, поділяють думку про те, що на цих виборах в Україні ЄС не має свого кандидата.
У якій формі Росія підтримуватиме того чи іншого кандидата під час цих президентських виборів?
Росіяни намагатимуться підтримувати найімовірнішого переможця. Наразі вони не роблять принаймні того, чого від них очікували, – штрафування України за недобір газу. Водночас Росія не забуває і про власні інтереси. По-перше, відсутність претензій з їхнього боку за недобір газу не оформили юридично. Контракт діє, а це означає, що можливість виставити штрафи Україні в майбутньому залишається. По-друге, починаючи з січня 2010 року Україна втратить 20-відсоткову знижу на газ.. По-третє, ціна зростатиме, бо підвищується вартість нафти. А це означає, що, як і раніше, Україні платити за газ буде надзвичайно складно.
Зростання ціни на транзит, про що було ухвалено домовленість раніше, компенсує витрати на купівлю газу до певної міри, але не буде відповідним до зростання оплати за російський газ для України.
Тому, якщо новий український президент і уряд не візьмуть на себе зобов’язання провести серйозні реформи в енергетичному секторі, а також – у законодавстві та сфері інвестицій, Україна в коротко- та середньотерміновій перспективі перебуватиме під значним тиском і, таким чином, Росія матиме ті ж важелі впливу для втручання, щоб ускладнювати життя і торгуватись за енергетичну інфтраструктуру та ГТС України.
Тому відносини між Україною та Росією в енергетичному секторі не змінились і не думаю, що зміняться, допоки українське керівництво не вдасться до кроків, які допоможуть країні бути більш платоспроможною й самодостатньою.
Тобто Росія не відмовилася від ідеї контролювати українську ГТС?
Так, не відмовилась. Змінилась лише тактика та часові межі. Реалізація цієї мети найкоротшим шляхом спричинила б кризу, яка була б кризою для всього ЄС, а не лише для України. Коли Росія наполягатиме на виплаті штрафних санкцій, хоча сама односторонньо та безцеремонно скоротила імпорт із Туркменістану без жодної думки про те, щоб заплатити компенсацію чи штрафні санкції, то у разі такої кризи Україна зможе розраховувати на підтримку ЄС. Тому оскільки в російському енергетичному секторі виникли проблеми, росіяни змушені дбати про власні цілі більш терпляче і не так прямолінійно. Але згадані економічні фактори, вартість енергоресурсів і платоспроможність України залишаються такими самими, і через це здійснюється тиск на Україну.
Енергетичні радники Юлії Тимошенко переконують, що українській ГТС нічого не загрожує, адже за українським законодавством – відчужувати ГТС заборонено. На вашу думку, чи це може бути справжньою перешкодою для Росії, щоб почати контролювати українську «трубу»?
Перебування Чорноморського флоту РФ після 2017 року – легально заборонене. І, звісно, його теперішнє перебування в Криму суперечить українській Конституції, до якої додали відповідні положення. Але всі хвилюються, щоб ця можливість не стала реальністю.
Закони можна змінювати та обходити. Мети – досягати поступово. Звичайно, «Газпром» не купуватиме українську ГТС. Про це навіть не йдеться. Але можна собі уявити спільне управління за допомогою консорціуму, який матиме вигляд неросійського, але, тим не менше, буде ефективно контрольований «Газпромом» та його партнерами. Україні необхідно захищати себе від цих непрямих способів досягнути тієї ж самої мети – де-факто контролю за ГТС.
Беручи до уваги вищезгадане, чи очікують в Європі нову газову суперечку між Україною та Росією, яка призведе до нової енергетичної кризи?
Залежно від того, про кого говорити. Урядовці та експерти (зокрема й експерти з провідних енергетичних компаній) хвилюються щодо можливості кризи навесні. Але останнім часом поінформовані люди цим не переймаються.
Тим не менше, у представників європейських парламентів, урядів та журналістів викликає занепокоєння повторення сценарію 2008 року. Тому якщо такі очікування не справдяться найближчим часом, то їхню увагу буде приспано. Таким чином, поінформованим людям буде важко привернути увагу тих, хто повинен ухвалювати рішення в ЄС для вирішення проблем, які виникнуть у майбутньому.
Підписання меморандуму на саміті ЄС–Росія про систему раннього сповіщення під час енергетичних криз заспокоїло європейців?
Це може заспокоїти європейців, але,сподіваюсь, що не заспокоїло. У 1963 році американський президент Кеннеді та радянський генсек Хрущов встановили «гарячу лінію» між Білим домом та Кремлем. Але чи скористалась цією лінією хоч одна зі сторін, коли вибухнула війна в Грузії? Така атмосфера прекрасна. Але немає технічного вирішення фундаментальної проблеми, про яку йдеться і яка полягає у політичних та економічних інтересах.
Як Росія зможе використовувати енергетичний важіль як фактор впливу на Україну в майбутньому?
Шанс Росії використати енергетику як інструмент різко зменшується. Насамперед через те, що її основний інструмент – «Газпром» – значно втратив ринкову вартість. Також у зв’язку з тим, що через економічну кризу європейський ринок уже не настільки залежний від російського газу. У першій половині 2009 року обсяги постачань російського газу до ЄС зменшились на 32%. Натомість обсяги імпорту інших постачальників – Норвегії, Алжиру, Катару, Трінідаду – зросли. Внутрішні витрати «Газпрому» теж збільшились. Енергетична картина для Росії зараз менш позитивна, ніж рік тому.
Влада Росії в енергетичному секторі послаблюється. Питання в тому, чи ЄС і Україна зможуть використати цю можливість, аби покращити енергетичну інфраструктуру та зберігання енергетичних ресурсів, а також диверсифікувати енергетичний сектор.
Протягом останнього року Україна вчасно сплачувала за російських газ. Тим не менше, Путін та Медвєдєв неодноразово повторювали, що в України немає грошей на газ. Чи означають такі заяви, що росіяни готують громадську думку в Європі до нової кризи?
Звичайно. Україна в середньотерміновій перспективі має проблеми з оплатою за газ (це не винахід Росії). Тому коли станеться криза, то для росіян дуже важливо буде переконати європейців у тому, що Росія не винна. Крім того, особливо Путін намагається морально шантажувати ЄС, мовляв, Європа може тут щось вдіяти, якщо захоче.
Якщо достатньо людей повірить у це, то за умови кризи хтось почне звинувачувати Україну, а хтось – самих себе. А ми – цивілізовані громадяни ЄС – любимо звинувачувати себе за всі проблеми у світі. У Росії це розуміють і хочуть використати. Але я не думаю, що цього разу це спрацює.
Українсько-російські відносини далекі від досконалості. У своєму серпневому посланні до Президента Ющенка Медвєдєв звинуватив свого українського колегу у погіршенні відносин між Україною та Росією. Як ви гадаєте, після зміни українського Президента українсько-російські відносини поліпшаться?
Месидж полягав у тому, що Росія має проблеми лише з Віктором Ющенком. Якщо після того, як Ющенко залишить пост Президента, виникнуть проблеми, то запитають – у чому причина, адже Ющенка немає. Тому звернення Медвєдєва, думаю, не було розумним способом вплинути на громадську думку в Україні. Але воно могло слугувати для досягнення певних цілей у Росії, де Медвєдєв повинен постійно всім повторювати, що якщо доходить справа до основних інтересів, то немає жорсткішого за нього.
У вересні в російській Держдумі пройшов перше читання законопроект, який дозволяє використовувати воєнізовані групи поза межами Росії. Чи варто Україні через це хвилюватись?
Цей крок має більше політичного, аніж військового чи оборонного значення. Без цього інструмента Росія використовувала війська й раніше. Навіть за часів Єльцина військові сили та розвідувальні служби використовували для того, що не передбачено в законодавстві. Відповідне законодавство з’явилось пізніше. Тому малоймовірно, що присутність чи відсутність такого положення впливатиме на поведінку Росії там, де є її інтереси.
Таке положення підкреслює, що Росія має законне право вдаватись до таких речей у відповідь на те, що відбуватиметься по сусідству. Це ще один крок, щоб попередити сусідів та тиснути на них. Дмітрій Медвєдєв, який завжди говорить про закон та його важливість, схоже, не розуміє, що для інших людей – українців, грузин чи, якщо на те пішло, фінів, шведів та британців – питання не в тому, чи є закон, а в тому, чи закон сам по собі є прийнятним. Якщо є те, що узаконює неприйнятну поведінку, вона не стає такою лише тому, що є відповідний закон, який її легалізує.
