Відродження доброї справи
«Праця людини та її оцінка суспільством — це те, що формує особистість», — говорить директор фабрики «Луч» Геннадій Карпінський
Геннадію Івановичу Карпінському нічого у житті не давалося задарма. До всього доводилося докладати зусиль, йти до наміченого повільно, але впевнено. Можливо, через те, що не шукав легких дивідендів, не зраджував людей, й доля була до нього привітна. Здавалося б, у нього є все, що треба людині, – у спішна справа, гарна сім’я, достаток, друзі… Але заспокоєність та вдоволеність – це не про нього.
Народився Геннадій Карпінський у селі Видумка Червоноармійського району в 1960 році. 14-річним хлопчиком переїхав до Житомира і з тих пір залишається житомирянином.
По закінченні школи навчався у ПТУ № 4. В 1977-му прийшов на завод верстатів-автоматів, але навчання не припиняв. Після закінчення Бердичівського машинобудівного технікуму вдосконалював знання у Московському політехнічному інституті.
«Навчаюсь все життя, причому без відриву від виробництва», – каже Геннадій Іванович.
Він пишався своєю працею, заводом.
Підприємство за радянських часів було постачальником всієї величезної країни. І працівники його 6-тисячного колективу на житомирських першотравневих демонстраціях йшли у колоні першими. З часом молодий спеціаліст виріс до керівної посади.
Мабуть, Карпінський до цих пір продовжував би працювати на заводі, якби не крах економіки та всієї держави, а отже й крах потужного підприємства у 1991–93 роках. Перед ним, як перед мільйонами інших, постало питання: «А що далі, як жити?».
В гостях добре, а вдома краще.
Соломинкою, за яку схопився, став виклик далеких родичів у Польщу. Довелося залишати двох синів та дружину і починати все спочатку на чужині. Знов прийшов простим працівником у незнайому для себе сферу – на меблеву фабрику. За п’ять років вивчив мову, почав звикати до іншої системи відносин, здобув нову спеціальність та досяг рівня головного технолога виробництва. Але психологічно адаптуватися до нових умов так і не зміг. У благополучній країні, маючи фінансову незалежність та перспективи, відчував тугу за домом та рідними. Тому отримавши пропозицію оселитися у Польщі назавжди і навіть взяти побудований для нього будинок, зробив вибір на користь рідного Житомира.
Матеріальні блага не могли замінити йому спілкування із друзями, вулиць рідного міста, кладовища, де поховані предки. Геннадій Іванович відносить себе до числа людей, яким рідні стіни додають сили й бажання працювати.
Коли повернувся, знов мав шукати неораний шлях. На щастя, на батьківщині у той час, в 1995 році, настав більш сприятливий момент для самоствердження. Якийсь час Карпінський намагався реалізовувати польські якісні кухонні меблі. Попит у населення був величезний, а пропозицій тоді на ринку майже не було. Власник польської меблевої фабрики повірив у порядність та завзятість житомирянина й почав постачати свою продукцію. Отже, справа пішла добре.
Шестеро сміливих
Геннадій Іванович мав можливість забезпечувати сім’ю, але справжнього задоволення від цієї діяльності не отримував. Тож з часом народилося бажання побудувати власне меблеве виробництво. Впевнений, що його співвітчизники зможуть робити продукцію не гірше, ніж іноземці, добре знаючи технологію та організацію виробництва, вирішив спробувати. Метою було робити таку продукцію, що конкуруватиме на ринку з імпортною.
Одним із мотивів стало бажання дати житомирянам роботу та соціальні гарантії. Аби земляки не розділили його заробітчанську долю, не їхали за кордон за шматком хліба, не залишали сім’ї. Вдалося знайти кількох однодумців-спеціалістів, що раніше працювали на прославленому меблевому комбінаті, а після його зупинки потребували роботи.
Компаньйон з Польщі знов повірив у ідею Карпінського та допоміг двома верстатами.
Стартували 1999-го. У березні з’явилися перші кухонні гарнітури, які старанно обробляли вручну, наче гранували діаманти.
Покупець на новий товар з’явився швидко. Адже на той час торгова точка на Сінному ринку вже була популярною у житомирян – там пропонували лише якісний товар. Паралельно з імпортом з’явилися власні вироби, на 30–40% дешевші за польські.
У перший період випускали приблизно 5–6 кухонь на місяць. Працювали не на кількість, а на майбутній авторитет.
За 11 років підприємство двічі переобладнувалося. Розвивалися технології, споживач ставав більш вимогливим, тож й житомирські меблевики намагалися йти на півкроку попереду його потреб та сучасних тенденцій. Треба було тримати планку. Місяць від місяця з’являлися якісь новинки — шафи-купе, спальні, вітальні, столи, стільці, тумбочки, м’які кухонні кутки.
Важливим було не швидке збагачення, а розвиток підприємства, збільшення робочих місць, достойна зарплата працівників, робота на перспективу.
У 2002 році було зареєстровано торгівельну марку «Луч», в 2003-му підприємство уклало угоди з провідними постачальниками матеріалів та фурнітури, що дало можливість працювати без посередників і суттєво здешевлювати продукцію.
Зараз на підприємстві вже працює 150 «лучан». В якійсь мірі «Луч» – с воєрідний житомирський феномен. За весь час його існування жодного разу не було заборгованості по зарплаті перед працівниками. Не було й скорочень, коли почалася недавня криза, що вдарила по всіх без виключення. Зменшилися замовлення, але з метою збереження колективу керівництво фабрики організувало додатковий вид діяльності – виробництво тротуарної плитки.
Їх, що ризикнули у 1999-му, було шестеро – сам Карпінський, Тетяна Карпінська, Дмитро Карпінський, Роман Копчинський, Андрій Позняк, Галина Постернак, яки прийшли рядовими спеціалістами, а сьогодні обіймають керівні посади. За 11 років шістка не розпалася, а секрет її єдності, на думку директора, у тому, що вони не ділять прибутки, а працюють на майбутнє, не загубивши початкової ідеї.
Не виробництвом єдиним
Діяльність Геннадія Карпінського не обмежується стінами «Луча». Очоливши Раду директорів Богунського району, він намагається захищати права таких самих житомирських виробників, як він. Адже від держави, на жаль, вони бачать зазвичай фіскальний тиск, а не підтримку. Боротися із бюрократією, на його думку, найважче, але можливо. Як депутату Житомирської міської ради йому вдалося через суди добитися спрощення системи оформлення працівників у центрі зайнятості. Тепер підприємець може оформити працівника на своє підприємство за генеральною довіреністю. З такою проблемою до нього звернулася група керівників підприємств. Карпінському довелося навіть дійти до Міністерства юстиції для усунення цієї бюрократичної перешкоди.
Не менш важливою, ніж професійна діяльність, для Геннадія Карпінського залишається піклування про всіх земляків, що потребують допомоги. Він постійно підтримує дитячий садок № 59, в якому виховуються діти із церебральним паралічем, суттєво допомагає у католицькому жіночому монастирю.
Ще однією ідеєю Геннадія Карпінського є створення в Житомирі центру розвитку дитини, який би поєднував в собі дитячий садочок та гімназію. У приміщенні колишнього дитсадка по вулиці Якубовського, 10 у 2012 році має відкритися дитячий заклад, якого ще не було у нашому місті. Маленькі житомиряни зможуть вчитися за новою системою, кружляти у танцювальній залі, плавати у басейні. За станом їхнього здоров’я слідкуватимуть у медичному центрі. До того ж, на відміну від існуючих дошкільних закладів, працюючі батьки зможуть залишати педагогам своїх дітей з 8 до 20 години, а у разі потреби й на ніч.
Садочок буде доступним для всіх пересічних мешканців міста. В цьому допоможе Постанова Кабміну від 5 жовтня 2009 року «Про затвердження положення про центр розвитку дитини». Сьогодні приміщення, яке на початку було схоже на руїни, вже має новий дах.
«Мені б хотілося, щоб в цьому центрі виховували дітей в радості, щоб вони були здорові, веселі, а їх батьки щасливі», — каже директор «Луча».
Щастя – коли рідні є однодумцями
Мабуть, багато чого не вдалося зробити Геннадію Івановичу, якби не підтримка сім’ї. Дружина Тетяна не лише забезпечує затишок в оселі, але й стала великим фахівцем меблевої галузі.
Сини виросли і також стали опорою батька у його справі. Навіть одна з невісток, що має художню освіту, розписує фасади кухонь. Радості у житті додають дві чудові онуки – Ліза та Настя. Можливо, й вони продовжать династію на одному з кращих житомирських підприємств.
Олена Волошенко
По материалам газеты "Новости по-житомирски"
