У Житомирі за декілька годин до концерту, відбулася прес-конференція легендарної вокальної формації «Піккардійська терція». Музиканти привезли до Житомира як нові композиції, так і усім відомі улюблені хіти. Вони охоче відповідали на питання журналістів, ділилися планами на майбутнє і дарували гарний настрій усім присутнім.
Ваша програма називається так лаконічно – «18». Чому саме?
Далеко не ходити, нам дійсно цього року виповнилося 18 років. Сьогодні у Житомирі ми відсвяткуємо своє 18-річча, яке не встигли відсвяткувати у Львові. Скоро у нас 20 річниця. Ми плануємо зробити не просто тур, ми плануємо святкувати цілий рік. Ми впевнені, що у нас буде нова програма, з якою ми проїдемося по суто акустичних залах України.
Як ви самі пояснюєте свою популярність?
У першу чергу ми робимо те, що подобається нам і те, що подобається слухачам. Ми не женемося за грішми. До нас на 15-річча приїздив німецький колектив, і вони сказали, що найпопулярніша акапельна група Німеччини ніколи не збере 4 тисячі людей у залі, максимум 500 чоловік. А ми цей концерт мали у палаці «Україна». Можливо через нашу любов до того, що ми робимо ми маємо те, що маємо.
Де ви черпаєте своє натхнення?
По-перше це достатньо гарне християнське виховання батьків. Це привита українська музична культура. Якщо б ми не стали музикантами, я не знаю, ким би ми стали. Ми давно знаємося, дружим сім’ями, нам немає чого ділити. Ми фактично вже залежні від цього. Найбільша місійна справа – розуміння того, що ти маєш щось сказати, бо тебе хочуть слухати. Ми несем частину свого серця людям. Можливо саме, через те, що ми не такі як всі у нашому шоу-бізнесі нас і люблять. Ми завжди чесні і відверті з тими, хто нас любить і слухає.
Колись ви дуже багато виступали за межами України. Як зараз у вас з графіком?
Слава Богу, ми набагато більше роботи зараз маємо в Україні, чим за кордоном, хоча і за кордон запрошують часто. Ми завжди їдемо туди, куди нас запрошують. Але для кожного виконавця, який працює в Україні, набагато приємніше виступати перед українською аудиторію. А закордон – це черговий раз перевірити свою цікавість, ну і заспокоїти свою амбіційність.
Чи хотіли б ви залучити до співпраці інших виконавців?
Ми не можемо говорити про це, оскільки це все в планах переговорів. Ми не знаємо, яка буде економічна ситуація. У Києві знову підприємці збираються, і ми іх також десь розуміємо. Якщо керівництво хоче довести країну до світлого майбутнього, то ніхто ж цього забороняти не буде. Питання стабільності у державі, вони дуже сильно відбиваються на будь-якому мистецькому колі, тому тяжко прогнозувати. Минулий і позаминулий рік був для всіх виконавців дуже складний. Навіть виходячи на мінімальні заробітки , музикант теж має на щось жити. Але якщо будуть нові податки, нові закони, а люди не матимуть роботи, то вони не потраплять на концерт ні до нас, ні до когось іншого. Часто кажуть, що музиканти заробляють великі гроші, але ніхто не замислюється, скільки грошей треба вкласти у запис альбому, скільки потрібно заплатити за звук, за світло, аренду, переїзди. Щоб порахувати, скільки заробляє музикант, треба порахувати скільки він витрачає. Ми бажаємо, щоб у країні все було на такому рівні, щоб всі мали можливість прийти до когось на концерт, виставу, показ малярства. Для цього просто мають бути умови. Ми не можемо керувати кризою, ми всі залежні від влади, від країни. Але й ми також частина цієї країни, ми всі теж маємо щось робити.
Перкусія і барабани, вони вже стали вашим сьомим, восьмим членом колективу. Вони теж «Піккардійська терція»?
Ми не маємо права називати їх «Піккардійська терція», тому, що ці люди набагато старші від нас, набагато більше за нас переграли концертів. Це експеримент, ми хочемо бути цікавими. Можна геніально співати, але співати однаково. Це не наш шлях.
Ігор Лесько грав у золотому складі «Смерічки». Він не барабанщик, він художник. Він грає все – Джаз, Фолк, Рок. Іван – перкусист, грав у команді Валерія Леонтьєва. Треба бачити його на сцені. Він неймовірний музикант.
Результат роботи – це не гроші, не нагороди, а от коли старше покоління музикантів говорить, що тебе поважають. Коли Іван з Ігорем влилися у загальну конву, і вони говорять, що їм приємно грати з нами, то це неймовірно. Нам приємно, що майже всі люди, котрі трапляються нам на дорозі, стають частинкою нас. Ми з цього щасливі. І бажаємо собі, щоб так було принаймні ще років 20!
.JPG)
.JPG)
.JPG)
