15 вересня 2019, 12:53 Житомир: °C
Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради

16 серпня 1852 року народився Микола Павлович Дашкевич – український вчений, історик, дослідник, філолог

 (Джерела дослідив та систематизував історик-краєзнавець Юрій Малашевич)

Дашкевич Микола Павлович.jpg

Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, - це джерела мудрості

Преподобний Нестор Літописець

 

«Микола Дашкевич був Українцем з роду, Українцем з виховання, Українцем своїми науковими інтересами і без сумніву – Українцем своїми симпатіями « - так, з великої літери відмічає свого  побратима - Українця М. С. Грушевський. 

У кожного народу є своя книга історії. Розкриваючи цю книгу і вивчаючи власну історію, ми торкаємось нових і нових сторінок нашого славетного минулого. Різні люди, різні долі, різне життя.

Сьогодні поговоримо про людину, інтереси якої торкалися різноманітних наукових сфер. Вчений, що займався і західноєвропейським фольклором, і українською народним мистецтвом, і всесвітньою та вітчизняною історією, і вивчав літературу.

Окрім того, ця людина була активним громадським діячем, меценатом, вірним сином і патріотом своєї рідної землі, рішуче захищав права на існування української мови і літератури. Отже, мова йде про видатного українського історика, філолога та дослідника Миколу Павловича Дашкевича.

«… був він надзвичайно низької постаті, проте дуже симпатичний на обличчі, з русявим волоссям та невеличкою борідкою, одягався повсегда чепурно та як, піднявшися на кафедру під якесь урочисте посідання у чорному фракові з білим галстуком, починав промовляти голосно, виразно, яскраво, так він немов більшав та за-хоплював аудиторію, що й не дихнуть та слухають, а як закінчить промову, то й кінця немає оплескам».

Таким постає Микола Павлович Дашкевич зі спогадів свого студента Миколи Стороженка. Так само захоплено та поважливо пишуть про вченого фактично всі, кому за життя вдалося зіткнутися із цією непересічною людиною, визначним науковцем і щирим українцем. Коли пере- читуєш його праці, лекції, кореспонденцію, складається враження, що впродовж життя ця людина не зробила жодного неетичного чи просто неввічливого вчинку, не написала нічого, що не було б максимально вивірене та обґрунтоване.

Микола Павлович не був ідеальним, але здається, зробив усе можливе, щоб таким бути. Літературознавець, історик, фольклорист, бібліограф, педагог, секретар і голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із фундаторів історичної школи та історико-порівняльних досліджень, М. П. Дашкевич ще за життя став зразком інтелектуала-гуманіста «Київської школи». Та на часі були «діячі» та «буревісники»…

Майже сто років життя та діяльність М. П. Дашкевича залишалися поза увагою дослідників, відтак, присвячена вченому історіографія незначна й містить, здебільшого, прижиттєві статті, некрологи, згадки в довідково-енциклопедичних і навчальних виданнях. Найбільш повно та багатогранно у минулому столітті постать Миколи Павловича була окреслена на сторінках двох збірників, підготовлених і видрукуваних його колегами-науковцями: збірці, виданій із нагоди ювілею наукової діяльності Миколи Дашкевича, та тій, що вмістила реферати, прочитані на спеціальному засіданні Історичного товариства Нестора-літописця, присвяченому пам’яті вченого, невдовзі по його смерті.

Цікаво, що широке та розмаїте коло осіб, які щиро поважали й захоплювалися Дашкевичем-науковцем, викладачем і людиною, об‘єднує насамперед незаперечна фаховість у своїй царині, широка наукова ерудиція європейського зразка та совістливе, відповідальне ставлення до всякої дорученої справи.

Народився 16 серпня 1852 року в селі Бежів (сучасний Черняхівський район) Житомирської області, в родині священика. Духовна атмосфера в сім'ї заклала надійний фундамент для подальшого розвитку особистості й дозволила Миколі вчитися і пізнавати світ. Здобувши фундаментальні знання у Житомирській гімназії, Микола Павлович 1868 року вступає на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира. Його успіхи у навчанні вражали як студентів так і викладачів. На останньому курсі університету Микола Дашкевич публікує свою першу наукову працю «Княжение Данила Галицкого по русским и иностранным известиям», за яку йому присуджують золоту університетську медаль. Здібного випускника залишають на кафедрі стипендіатом для підготовки професорського звання.

У 25 років Микола Павлович захищає дисертацію і отримує посаду доцента кафедри історії всесвітньої літератури, через сім років - його затверджують екстраординарним професором кафедри історії західноєвропейської літератури. Наділений великою любов'ю до науки, він ні на мить не припиняє наукові пошуки та дослідження. Особливо Миколу Дашкевича цікавить тема історії Болохівської землі, якій він присвятив спеціальну працю «Болоховская земля и ее значение в Русской истории: Эпизод от истории Южной Руси в ХІІІ и ХІVст.» (1875). На думку дослідника, яку, до речі, поділяли В.Б. Антонович, а згодом М.С. Грушевський, болохівці являли собою окрему етнічну групу українського населення з деякою домішкою тюркських племен. Болохівці, на думку вченого, мали автономне самоврядування, своїх князів і мешкали у верхів'ях Случі, Горині та Бугу в межах сучасної Східної Волині.

Для підвищення наукового рівня Микола Дашкевич неодноразово виїжджає у закордонні відрядження. Цікавиться творчістю Байрона, Шекспіра. Починаючи з середини 60-х років, велику увагу приділяє українській літературі, зокрема аналізує витоки творчості Івана Котляревського, вивчає зв'язок українського фольклору з південно-слов'янським, досліджує також творчість Миколи Гоголя, Михайла Лермонтова, Олександра Пушкіна, Василя Жуковського. Творчий доробок вченого становить понад 70 праць. Микола Павлович прагнув створити криниці мудрості, що вгамовували б спрагу до знання, історії і культури. Дашкевич багато уваги приділяв проблемам розвитку української мови і літератури. Наприкінці життя вчений закінчив ґрунтовне тритомне дослідження з історії України. Нажаль, видати його він не встиг.

Поряд з літературою, багато часу і енергії Микола Дашкевич приділяв громадській діяльності. Багато років очолював історичне товариство Нестора-Літописця в Києві. У рідному Бежеві, куди вчений регулярно приїжджав на відпочинок і де плідно працював, він передав залишений йому у спадок будинок під приміщення сільської лікарні. Вдячні нащадки за це спорудили своєму земляку пам'ятник у вигляді кафедри, на якій лежить розкрита книга. Ця книга подібна відкритій і щирій душі людини, а можливо вона символізує Книгу на небесах, у яку записуються добрі справи кожного. І сьогодні цей пам'ятник нагадує нам про видатного вченого - Миколу Павловича Дашкевича. Сьогодні ми торкнулись лише маленької частки цікавих сторінок долі людини, яка була вірним сином своєї рідної землі.

Ще за життя у наукових колах, зокрема, і російських, були визнані здобутки Миколи Павловича у справі дослідження української історії, присвячені: давньому періодові (І тис. н. е.); історії Галицько-Волинського князівства, литовсько-польському періодові. Окремо слід відзначити джерелознавчі студії вченого, тематично пов’язані з його науковими інтересами.

Розпочавши з комплексних праць, учений згодом зосередився на вузькоспеціальних дослідженнях. Та всі їх вирізняє свідоме прагнення розвивати українську історіографію в загальноєвропейському контексті та акцентування найпроблемніших аспектів вітчизняної історії. Як історик М. П. Дашкевич методологічно найближчий школі В. Б. Антоновича, водночас низка його теорій (стосовно болоховців, походження етноніму «Русь» та українського козацтва) є окремим самодостатнім ціннісним набутком української історичної науки.

Праця «Княжение Даниила Галицкаго по русским и иностранным известиям» стала першою в Європі роботою, присвяченою винятково історії Галицько-Волинської держави як самодостатнього явища. Хронологічно дослідження охоплює більшу частину існування Галицько-Волинської держави (1205– 1264 рр., присутні також екскурси в подальшу історію), а за джерельною базою залишається зразком до нині. Водночас це була перша вдала спроба науково довести «неординарність особи» Данила Романовича та редагувати узвичаєну схему офіційної російської історіографії щодо виняткової історичної ролі Володимиро-Суздальського князівства. Упродовж усієї подальшої наукової діяльності «галицька тема» залишалася провідною в історичних студіях Миколи Дашкевича.

Так, на його дослідженнях болоховців і Болоховської землі фактично засновується вся новітня історіографія даної проблеми. Зокрема йдеться про тезу щодо появи козацтва від болоховців, висловлену у рефераті «Болоховская земля и ея зачение в русской истории» (К., 1878), яку вчений розробляв і вдосконалював упродовж всього подальшого життя («Новейшие домыслы о Болохове и Болоховцах» (К., 1884), «Еще разыскания о Болохове и Болоховцах» (К., 1899), «Общественный строй Южной Руси в ХІІІ–ХV вв.» (К., 1879), «Несколько догадок о начале южно-русского козачества (до конца ХV в.)» (М., 1902).

Окремі аспекти галицької регіональної історії висвітлено в працях Миколи Дашкевича «Переговоры пап с Даниилом Галицким об унии Юго-Западной Руси с католичеством» (К., 1884) — про витоки унійних проектів Римських пап стосовно Галицько-Волинського князівства, написана із залученням значної кількості невідомих на той час архівних документів із Російській імперії, Англії, Італії та Австро-Угорщини, та «Грамота князя Ивана Ростиславовича Берладника» (К., 1904), в якій Микола Павлович виступає не лише істориком, а й вправним текстологом. До питань литовсько-польської доби вчений уперше звернувся в критичній статті «Литовско-Русское государство, условия его возникновения и причины упадка» (К., 1882), вступивши в полеміку з В. Б. Антоновичем і виявивши надзвичайну обізнаність із джерельним матеріалом аналізованої теми.

Певним виявом регіонального патріотизму вченого стало розлоге, не пов’язане з основним напрямком статті, обґрунтування давності м. Житомира. В подальшому він торкався означеної теми в низці незначних публікацій, зокрема, в критичній замітці на працю Прохаски «Ostatnie lata Witolda» — «Политические замыслы Витовта» (К., 1883), де висунув версію про причину неможливості унії між Литвою та Москвою через «деспотический дух» останньої. Кращою серед історичних студій М. П. Дашкевича, значним явищем і фактичною основою для подальшої українській історіографії стала ґрунтовна праця «Заметки по истории Литовско- Русского Государства» (К., 1885), де із залученням широкої джерельної бази було показано становлення Литовської держави, причини і характер литовської експансії на землі Київської Русі, зміни в соціально-економічних і політичних відносинах на українських землях у ХІІІ–XV ст., обґрунтовано спадкоємність Великого князівства Литовського щодо Київської Русі.

Ще одним напрямком історичних студій Миколи Павловича були дослідження походження Києва та етноніма «Русь». У праці «Приднепровье и Киев по некоторым памятникам древне-северной литературы» (1886) учений, визнаючи цінність скандинавських саг як історичного джерела, ставив під сумнів теорію заснування Києва готами. Робота відзначається також залученням найновіших на той час іноземних джерел із теми (зокрема, ще не опублікованих, а надісланих авторами колезі як визнаному фахівцеві). Так само в за- мітці «Еще догадка о происхождении имени Русь» Микола Дашкевич ставить під сумнів норманське походження етноніму «Русь», виводячи його з назви племені росоман (ця версія дискутується й нині).

Окремого розгляду заслуговують і досі належно науково не поціновані джерелознавчі та бібліографічні праці вченого. Йдеться насамперед про огляди джерел щодо історії Русі, відібрані з «Monumenta Poloniae historica»: «Данныя для древне-русской истории в Monumenta Poloniae historica» (К., 1885), «Данные для Русской истории по V тому Monumenta Poloniae historica» (К., 1888).

М. П. Дашкевич не лише відібрав із найновіших джерел усе, що стосувалося переважно південноруської історії (короткі цитати), склав належні аналітичні коментарі, а й обґрунтував у передмові, які з дже- рел є, на його думку, найціннішими, з’ясував їхню достовірність і зв’язок із уже відомими історичними фактами. Готував Микола Павлович також ґрунтовні тематичні огляди нових видань закордонних вчених — «Новости иностранной литературы по русской истории и истории русской словесности» (К., 1882).

Займався також самостійним пошуком і публікацією джерел із південноруської історії, зокрема перекладних: сторінки щоденника Павла Алеппського, що стосувалися України («Павел Алеппский, архидия кон патриарха Макария» (К., 1874)); опис Причорномор’я, складений у XVII ст. домініканським ченцем Емідієм д’Асколі («Описание Черноморья, составленное Эмидием д’Асколи в 1634 году» (К., 1891)), який містить не лише джерело, а й коментарі зі стислою довід- кою про повідомлення італійців щодо Південної Русі, по чинаючи з ХІІІ ст.; «Один из памятников религиозной полемики XVI в.: Послание Януша, короля Угорскаго, к проту Афонской горы (1534 г.) и ответ последняго» (К., 1901), де у коментарях наголошено на значній ролі «славянского элемента в старой Угрии» й на Афоні та на «некоторых малороссизмах в тексте ответа». Докладністю, широтою та повнотою охоплення джерел, власною системою організації матеріалу відзначаються також бібліографічні аналітичні огляди Миколи Дашкевича: «Литература Св. Грааля за последние годы (1876–1888)» (К., 1888) та «Новейшая научная литература о Мольере» (К., 1888).

Серед праць ученого є і суто біографічні дослідження: статті «Котляревский А. А.», «Красов В. И.», «Метлинский А. Л.» для «Біо графічного словника професорів і викладачів Імператорського Університета Св. Володимира (1834–1884) (К., 1884), «Павел Алепский, архидиякон патриарха Макария» (К., 1874), ґрунтовні вива- жені некрологи та пам‘ятні промови про О. О. Котляревского (К., 1881), Ф. Я. Фортинского (К., 1903) тощо. Окремої розмови вимагає використання Миколою Дашкеви- чем біографічного методу в літературознавчих студіях і розуміння та відображення ролі особистості — в історичних. 

У травні 1904 року друзі та учні Миколи Павловича відмітили 30-річчя його професорської діяльності. На честь цієї дати було упорядковано збірник статей з літератури та історії. Та цензура вилучила з його статті окремих "неблагодійних" авторів і збірник вийшов друком лише в 1906 році. 1907 року Миколу Павловича Дашкевича обрано дійсним членом" Петербурзької Академії наук. Однак тяжка хвороба серця не дала вченому здійснити всі задуми. 

Помер М.П.Дашкевич 20 січня 1908 року у Києві. Після смерті вченого в залі засідань Петербурзької Академії наук академік О.Шахматов, вчений світового рівня, виголосив промову, в якій відзначив заслуги Миколи Павловича перед наукою. За заповітом тіло перевезли до Бежева і поховали в родинному склепі на цвинтарі біля церкви. Рідні, вдячні учні спорудили на могилі пам'ятник у вигляді викладацької кафедри, покритої скатертиною з китицями, а на ній - розгорнута книга зі слов'янськими письменами.

Після жовтня 1917 року його праці, його ідеї було вилучено з обігу, з науки, з життя. М.П.Дашкевич одержав тавро "буржуазного націоналіста", а відтак зрозуміла сумна доля його наукової спадщини. Лихої долі зазнала могила вченого - революційно піднесені вандали знівечили молотами надгробок. Будинок вченого було перетворено на дільничну лікарню, сім'ю виселено на вулицю. Архіви вченого втрачено. Його ім'я нині мало відоме широкому загалу шанувальників красного письменства.

У кінці Другої світової війни будинок М.П.Дашкевича згорів. За свідченням старожилів, три дні догоряли книги багатої бібліотеки, хоч то були лише залишки. Ялини і сосни алей парку вирубали для будівництва колгоспної конюшні, сад поліг під сокирами односельців, які рятували себе в сувору повоєнну зиму.

Не обминула хвиля руйнацій бежівської красуні церкви - окраси довкілля, її зруйнували войовничі атеїсти 1937 року. Вже по другій світовій війні розгорнули бульдозерами колишній церковний цвинтар, через нього проліг асфальтований шлях...

Стоїть осиротіло надгробок вченому на невпорядкованому розореному цвинтарі. Невтішні думки приходять, коли дивишся на це місце. Микола Павлович Дашкевич робив дуже багато для розквіту української культури. Він заслужив у свого народу гідної відзнаки його пам'яті.


 

З наукової статті Наталі Петрівни МАРЧЕНКО 

МИКОЛА ПАВЛОВИЧ ДАШКЕВИЧ: ВИЗНАНИЙ І НЕЗНАНИЙ ДІЯЧ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ

( Київ)

Н. Марченко -  старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень НБУВ, кандидат історичних наук

http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/ub/2010_6/p05.pdf