18 вересня 2019, 12:14 Житомир: °C
Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради

14 грудня — День ушанування ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Приборкувачі ядерного монстра

Саме цієї дати 1986-го центральні видання СРСР опублікували повідомлення про те, що державна комісія прийняла в експлуатацію комплекс захисних споруд четвертого енергоблока ЧАЕС. Поспіхом спроектований і побудований «Саркофаг» протягом останніх тридцяти років критикували за технологічну недосконалість, ненадійність, передбачали йому недовгий вік, називали фіговим листком, що прикрив розбудженого ядерного монстра. Та хай там як, захисна споруда суттєво зменшила потрапляння радіонуклідів у довкілля. Світ полегшено зітхнув і почав думати про наступний етап ліквідації наслідків аварії.

«САРКОФАГ» дався великою ціною. Протягом 260 днів Чорнобиль «заковтував» величезні матеріальні ресурси, потребував, без перебільшення, героїчних зусиль ліквідаторів. Їх було близько 900 тисяч із республік колишнього Союзу, більшість, звісно, з України. Саме тоді відкрилася безодня технологічної та економічної відсталості тієї гігантської країни, влада котрої доти переконувала своїх громадян, що геть у всіх сферах перебуває попереду планети всієї. Ота прірва, за давньою радянською традицією, закривалася людським матеріалом. Високі технології були замінені високими гаслами.

«Екіпірування стандартне — протигази або респіратори, рукавиці й на кілька людей один ІЗК (індивідуальний захисний комплект). Механізація на «найвищому» рівні — ВСЛ (велика совкова лопата). Завдання дуже просте — планомірне очищення покрівлі від усього, що на ній знаходиться. Вся складність полягає в тому, що розпечені шматки графіту та інша гидота, що вилетіли на дах, міцно вплавилися в бітум. Були потрібні зусилля кількох людей, щоб лопатами видерти шматок вагою кілька кілограмів і скинути його вниз. Руками чіпати нічого не можна. У деяких місцях рівень радіації був такий, що армійський дозиметрист забороняв там працювати. Доводилося брати відповідальність на себе», — писав у своїх спогадах ліквідатор Михайло Чорний.

Ця катастрофа змусила країну шаленими темпами надолужувати згаяне. Все ж довелося звернутися по технологічну допомогу до японців, німців, американців, хоча це й не афішувалося. На будівництво були доставлені надпотужні крани, дистанційно керована техніка для укладання бетону фірми «Путцмейстер». Роботи велися цілодобово, кожна вахта нараховувала близько 10 тисяч працівників. Було зведено залізобетонні стіни по периметру зруйнованого блока. Їхня товщина становила шість метрів із північного напрямку та по вісім — з південного і західного, згори — надпотужне перекриття. Загалом під час будівництва укладено близько 400 000 кубометрів бетону, змонтовано понад 7 000 тонн металоконструкцій. Ліквідатори зняли навколо станції і захоронили більш як 90 тисяч кубометрів забрудненого ґрунту. То була, без перебільшення, будова століття.

Усі, хто брав участь у тих роботах — енергетики, будівельники, водії, лікарі, пожежники, працівники громадського харчування і навіть працівники культури, — справжні герої, бо прикрили своїми серцями світ від ядерного монстра. Більшість із них уже пішла за межу вічності: хто через півроку, хто через рік, хто за декілька, чимало ліквідаторів нині мають «букет» хвороб. Мирний атом не щадить нікого, продовжує наздоганяти тих, хто кинув йому виклик у 1986-му. Захищатися від нього дуже важко. Слава Богу, владі вистачило розуму напередодні 30-річчя аварії на ЧАЕС повернути ліквідаторам частину їхніх пільг. Але все одно кінці з кінцями не сходяться.

Іван Кулініченко з Кагарлика, що на Київщині, став ліквідатором у 28 років. Був заступником начальника протипожежної служби 30-кілометрової зони. Якщо норма перебування в зоні у 1986-му становила до 20 днів, то Іван Миколайович відтрубив 45. Одразу після завершення своєї місії потрапив на лікарняне ліжко. Довго лікувався, сяк-так відновився, трохи попрацював і за певний час пішов на заслужений відпочинок. І знаєте, яку пенсію одержував до 2011 року? Аж 1500 гривень! Ліквідатор через суд добився збільшення утримання до 7800 грн, проте вже через два місяці уряд Азарова урізав цю суму наполовину. Цей рівень тримається й досі. «Важко — не те слово. Всі гроші йдуть на лікування, а ціни на медикаменти і харчі ростуть без кінця», — скаржиться ветеран.

Створюється враження, що влада ставиться до ліквідаторів не як до героїв, а як до соціального тягаря. А може, це небажані свідки злочину, яких треба якомога швидше позбутися? Треба сказати, нинішній уряд реалізує цей задум дуже успішно. Невже під новим суперсучасним укриттям разом зі саркофагом поховаємо і пам’ять про гіркі й водночас славні сторінки нашої історії тридцятилітньої давності? Це може призвести до того, що років через кількадесят комусь захочеться стерти і пам’ять про трагедію під Іловайськом чи Дебальцевим. Пам’ять — наш найбільший моральний скарб, який маємо берегти як зіницю ока. А владу, яка цього не розуміє, треба змінювати.