Ми звикли говорити, що так, як було до «повномасштабки» ніколи вже не буде, що війна змінює людей докорінно. Як тих, хто воює на передовій, так і тих, хто працює в тилу. Але, що це означає на практиці?

Розкажу свій власний досвід.

Перше, я чітко переконаний, що в країні немає людей, життя яких не зачепила війна. Всі люди в Україні, або воюють, або живуть допомогою фронту.

Друге, війна впливає і на психоемоційний стан, і на професійні якості, а головне вона впливає на життєві пріоритети. Ти починаєш жити тут і зараз, не відкладати на завтра, те, чого можеш ніколи і не зробити. «Поспішати жити» – одна із головних рис сучасних українців.

Третє, посилились прагнення ідентичності нас як українців, української нації. Деякі філософи та історики говорять, що без цієї війни ми могли б ще десятиліттями іти до консолідації нас як нації.

Четверте, ми стали максималістами. Нам потрібно все, тут і зараз. Показово, що соціологія не фіксує великої частки суспільства, готової до компромісу з ворогом.

Пʼяте, змінились пріоритети у визначенні «комфорту житття». Тепер наявність світла, автономного інтернету є чи не головною перевагою щоденного проживання. Натомість крихкі прикраси в домі перестали мати будь-яке значення. Ми пересуваємо ліжка до глухих стін і не дуже цінуємо «вікна в підлогу». Ріелтори кажуть, що видові пентхаузи, на останніх поверхах, у великих містах суттєво втратили у вартості.

Шосте, і це мій особистий досвід, посилилось прагнення нових знань. Зʼявилась якась жадібність до них. Хочеться навчитись керувати дроном, вертольотом, розбиратися у фізиці та хімії, вчити мови, орієнтуватися на місцевості, опановувати навички виживання в дикій природі, вивчати кризову психологію, фасилітацію.

Багато з моїх знайомих пройшли курс такмеду, навчилися складати «тривожні рюкзаки», стріляти з різної зброї, виважено працювати в інформаційному просторі.

Жага до навчання під час війни — це акт опору і турбота про майбутнє. У часи, коли все нестабільне, навчання — це не розкіш, а потреба. Це спосіб зберегти себе, підтримати інших і наблизити перемогу.

Висновки, які я роблю:

• Знання — це сила, яка росте, коли ми ділимося нею.
• Навчання — це форма стійкості. Воно тримає розум у тонусі, дає відчуття мети і перспективи, навіть у найтемніші дні.
• Освіта — інвестиція в післявоєнне відновлення. Саме освічені люди будуть відбудовувати Україну — інженери, фахівці, вчителі, підприємці.
• Навчання — це також психотерапія. Занурення в знання допомагає боротися з тривогою, відчуттям безсилля.

Сьоме, і це дуже важливе для суспільства, посилилось і, навіть я би сказав, загострилось прагнення справедливості, змінились її критерії.

Звісно є і інші наслідки війни – емоційні та раціональні. Але все вищеперераховане – мені особисто вселяють віру в майбутнє нашого суспільства.

Ми стаємо міцніші, злагодженіші, конкурентніші на ринку праці, досвідченіші, розумініші в контексті протидії маніпуляціям.

Війна – це велике зло і трагедія для всього суспільства. Але якщо ми не зможемо побачити в цьому нові можливості, тоді це зло і трагедія помножені в рази. З кожної кризи ми маємо виходити сильнішими, як індивідуально, так і як нація. В цьому і буде наша Велика Перемога над ворогом!