Я не знаю, що хорошого написати сьогодні, у День захисників і захисниць.
З одного боку, не хочеться нагнітати і демотивувати інших людей, а з іншого — я сама зараз дуже демотивована, і мотивувати когось у такому стані важко.
Сьогодні всі, хто брав участь у програмі «Ветеранський спорт», пішли під пост Мінветеранів «дякувати» за те, що жовтневий етап програми не стартуватиме, бо передбачені на цей рік кошти закінчилися.
Так, ми всі знаємо, що грошей у країні катастрофічно не вистачає. Нам про це з кожної праски розповідають. Але все ж.
Кілька днів тому я дивилася на каналі «Залізний нардеп» розбір майбутнього бюджету на 2027 рік. Команда Ярослава Железняка рахувала, які видатки можна було б скоротити і скільки коштів таким чином можна було б спрямувати на потреби військових, зокрема хоча б на 20% збільшити грошове забезпечення. І там стабільно вся ця історія: кешбеки, телемарафон, який уже нафіг нікому не потрібен, різні популістичні «тисячі», перевірки здоров’я і ще купа всього корисного для того, щоб виграти вибори, але не війну.
Виходить, на словах військові тримають на плечах оборону України, а на ділі їхні потреби закриваються за залишковим принципом. І це демотивує.
Тут навіть справа не тільки в грошах (хоча і в грошах теж). Справа в тому, що ти постійно бачиш, як твої права як військовослужбовця намагаються обскубти, щось урізати, десь обмежити. І паралельно держава продовжує поводитися з цивільним суспільством як з улюбленою дитиною, якій страшно сказати щось неприємне, бо раптом образиться.
Сьогодні мені телефонує Oleksandr Yaremchuk і фактично в режимі онлайн показує, що відбувається біля одного з магазинів у Сумах. У якогось чоловіка перевіряють документи, а навколо вже позбиралися бабки, тьотки, діти і всі причитають. Одна мало не плаче над чужим чоловіком, якого, можливо, мобілізують, а може, просто перевірять документи і він піде додому.
Чоловік коментує: «Ну все класно, буде захищати країну. Молодець». Вони бачать, що він військовий, тому нІчого закинути і тут одна мадам істерично випалює: «А ти би свою жінку послав захищати? Ти свою жінку пошли країну захищати!». А він їй: «Так вона з 2022 року в армії». Ясношо на цьому діалог завершився.
Пʼятий рік повномасштабки, тринадцятий рік війни з мордором, а наша влада досі не вважає за необхідне голосом через рот пояснити суспільству, своїм виборцям, які їх досі підтримують і на яких ці політики мають вплив, чому важливо мобілізуватися, чому не може одна частина суспільства воювати безкінечно, поки інша плаче над дорослим здоровим чоловіком, у якого на вулиці перевіряють документи.
І сьогоднішній «подарунок» із «Ветеранським спортом» для мене просто чергове підтвердження, наскільки насправді ми не на першому місці.
Але за правилом «критикуєш — пропонуй», я таки запропоную. Хоч і розумію, що це черговий vox clamantis in deserto (голос того, хто волає в пустелі).
Я хочу небагато. Щоб до людей, що захищають цю країну, перестали ставитися як до ресурсу, яким можна користуватися до повного його вичерпання. Воно так не робе, хіба це не очевидно?
Перше. Слід нарешті змінити інформаційну політику і риторику. Перестати боятися говорити суспільству неприємні речі і почати думати про те, як здобути мир через перемогу, а не через капітуляцію.
Друге. Людей треба мотивувати долучатися до війська. І мотивувати не тільки фінансово. Потрібні терміни служби. Без цього вже нікуди. Бо ніхто не хоче йти у військо, розуміючи, що це квиток в один кінець на невизначений строк. Дурачки закінчилися.
Третє. Треба приймати необхідні законопроєкти, проводити реформи, яких від нас вимагають партнери в обмін на фінансову підтримку.
Четверте. Треба провести дегельмінтизацію, дати країні засіб від глистів, які живуть на її ресурсах. Розумію, що цей пункт найменш реальний. Зараз це вже набагато складніше, ніж було кілька років тому, бо всі глисти сплелися в одне кубло і замазані одним гімном. Почнеш витягувати одного, він потягне за собою іншого… Гидко і сложно, розумію. Тому ми раз по раз спостерігаємо, як черговий фігурант корупційного скандалу спокійно опиняється за межами країни, аби тільки зайвого не наговорив.
Це питання виживання країни.
Підозрюю, що у когось там, можливо, вже приготовлені теплі вілли десь далеко звідси. Але якщо за власне майбутнє ви вже не переживаєте, бо воно у вас забезпечене, то подумайте хоча б про те, який слід ви залишите в історії.
От згадала стару українську казку про бабину дочку і дідову дочку, яку мені розповідали в дитинстві.
У нашої держави ніби теж є дві дочки. Є бабина — її треба берегти, пестити, не засмучувати, не говорити їй зайвий раз неприємної правди, бо раптом образиться, а там же рейтинги і наступні вибори…
А є дідова дочка — військові. Їй можна дати ще роботи, ще трохи послужити без зрозумілих термінів, ще трохи урізати права, ще щось забрати або відкласти на потім. Їй можна вкотре сказати, що грошей немає. Вона ж нікуди не дінеться.
У казці дідова дочка зрештою отримала винагороду за випробування, які витримала.
Але ж ми не в казці.
І з таким ставленням держави й суспільства за всі ці випробування «дідова дочка» ризикує зрештою залишитися десь на узбіччі життя, а не стати панночкою за те, що так старанно працювала і всім допомагала.
Якщо виживе, звісно.
Натомість через те, що ми занадто сильно бережемо розпещену «бабину дочку», одного дня можемо опинитися в моменті, коли кісточки залишаться не лише від неї, як у казці, а вже від самої України.
Всіх причетних зі святом!
