28 липня 2015 року минув рік, як у Житомирі на 77 році життя помер художній керівник і головний диригент Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок» Іван Сльота.
Народний артист України, автор численних поетичних та музичних збірок, професор Житомирського державного університету ім. І. Франка мав іще чимало планів на життя.
І якщо про «поліського Орфея» Івана Сльоту говорили, говорять і будуть говорити, то його дружина Валентина Миколаївна здебільшого залишалася у тіні. Тим не менш вона - Заслужена артистка України, солістка «Льонка», мати двох синів і хранителька сімейного вогнища. Їй вистачило життєвої мудрості не вип’ячувати своїх достоїнств, а 30 років непомітно крокувати поряд з чоловіком і підтримувати його у будь-яких починаннях.
З Музою митця ми говоримо після річниці його смерті.
- Валентино Миколаївно, розкажіть про себе – де працюєте, звідки родом, як опинилися в Житомирі.
- Працюю в Поліському академічному ансамблі пісні і танцю «Льонок» імені Івана Сльоти. Родом я з Білорусі, народилася у селі Упірове Іванівського району Брестської області у родині робітників. У батьків було троє дітей – я, сестра і брат. Батько помер від запалення легень молодим, у 37 років. Мама - три роки тому. Сестра живе у Києві, брат – у Ризі. Я закінчила Брестське музичне училище і волею долі попала у Житомир.
- Розкажіть про це.
- Я дуже хотіла співати. Тоді ще вчилася в музучилищі. До нас у 1976 році приїхав Черкаський Народний хор. Я як почула цей народний, не академічний спів, мені дуже захотілося теж так співати. Ми з моєю подругою підійшли до керівника і сказали про це. «Дівчата, у мене місць немає. Але у мене є друг в Житомирі, Іван Сльота, ми разом вчилися в Одеській консерваторії. У нього є колектив, можете себе спробувати», - сказав він. Ліда відмовилася їхати у Житомир, а я написала листа на філармонію на ім’я Сльоти. Написала, що почула виступ хору, і мені захотілося співати українські пісні. Що дуже люблю Україну, хоч ні разу там не була. Прийшла відповідь: приїжджайте на прослуховування. 19 листопада я приїхала в Житомир. Як мені не сподобалося це місто! Небо похмуре, день короткий, дощі моросять… Знайшла філармонію, підхожу – а з боку службового входу відкриває двері дуже гарний чоловік, ну просто красень! Такі зеленкуваті очі, довгі вії, смуглявий. Він мені зразу сподобався. Виявилося, що це і є той Іван Сльота. Чергова йому сказала: це до вас. Піднялися на прослуховування з іншими дівчатами. Я знала тільки дві українські пісні – «Виростеш ти, сину» і «Цвіте терен», і заспівала їх. Тоді ще в кабінеті Івана Михайловича сидів керівник полтавської «Веселки». Він послухав і сказав: «Ви мені підходите, я заберу вас. Будете співати інтернаціональні пісні – українські, російські, білоруські». А Іван Михайлович каже до мене: «Так ви ж писали, що ви любите Україну і вам подобається народна манера співу». Я кажу: «Ну, да». «Тоді я вас забираю». Я приїхала в Брест і думаю: що мені вибрати - Полтаву чи Житомир? У мене було направлення в Мінську консерваторію. Але я подумала: навіщо мені та консерваторія, те навчання. Треба поспівати, поїздити. І поїхала в Житомир. Влаштувалася у гуртожитку філармонії на вулиці Черняховського. У кімнаті було 3 дівчат.
Іван Сльота у молоді роки
Синьоока Валентина з Білорусі
Разом на сцені: Сльота справа, Валентина крайня зліва
- Як складалися ваші стосунки з Іаном Сльотою?
- Мені подобалося, як він співав, як проводив репетиції, як ставився до людей. Нас досить довго об'єднувала тільки робота. Ми розписалися у 1984 році, через 8 років після мого приїзду до Житомира.
- І ви залишилися на своєму прізвищі? Чому?
- Не хотіла зайвих розмов. Як ішли в загс, мій чоловік був упевнений, що я візьму прізвище Сльота. Але під час урочистостей, коли мене запитали, чи згодна я взяти прізвище чоловіка, я відповіла заперечно. Він вийшов розстроєний і тільки запитав: А чого ти так? Я відповіла: «Щоб не казали, що я виходжу за тебе заради твого імені і твоєї слави».
- Ви підтримували захоплення, роботу свого чоловіка?
- Не тільки підтримувала. Я ловила кожне його слово, кожний жест, кожен погляд. Він тільки гляне – я все розуміла. Я все життя з ним прожила у стані закоханості. Він і досі триває. Є у нього вірш: «Бо не як з жінкою раз від разу, а як з коханкою все життя» - так він жив зі мною. Так само і я відчуваю. Мені навіть не віриться, що він мій чоловік. Як приїхала – він був моїм керівником, так і досі він для мене як наставник, керівник. Я його боготворю. Якби не ці спогади, не знаю, як би це все пережила. Тільки зараз починаю відходити. А взагалі не віриться... Для чого життя таке коротке? Наче вчора я приїхала, наче все вчора було – а вже стільки років пройшло...
- Сформулюйте свій рецепт сімейного щастя.
- Лобов, ласка, взаєморозуміння. Я завжди зустрічала свого чоловіка з посмішкою, завжди був накритий стіл. Діти приносили йому радість своїми успіхами. Він летів додому, як на крилах. Колись Іван Михайлович казав одному своєму товаришеві: «Це мені Бог, мабуть, дав таку хорошу жінку, білоруску, за моє тяжке дитинство і юність». І я цінувала це його ставлення до мене.
- Як часто Іван Сльота присвячував вам вірші?
- (Сміється). Усі вірші про кохання, які він писав, це для мене. Вся його інтимна лірика. Хочете, прочитаю?
«Нехай би мене судили й стріляли, як пса на сказ,
Нехай би мене водили, як злодія, на-показ,
Нехай би рубали руки, палили й пекли в огні,
Нехай би найтяжчі муки придумав сам кат мені,
Нехай би я ліг на плаху, й той гаспид мене скарав,
Без сумніву і без страху, одначе б тебе я - вкрав.
Украв би твою, любове, всю бронзу грудей (твій бюст!) –
І золото кіс шовкове, і срібло гарячих вуст…».
- Коли Іван Михайлович писав свої вірші?
- Натхнення в основному приходило до нього уночі. Дивлюся – немає в ліжку. Двері прочиню в його кімнату – світло горить, сидить, пише. Вранці дивлюся на столі – є вірш, прочитала. Їхав у відпустку – писав, на гастролі – писав. Куди б не їхав, брав з собою зошит і ручку.
- Ви самі не віршували?
- Пробувала писати, коли ще вчилася у школі. А у сімейному житті ніколи не пробувала. Це мені було непотрібно. Ніколи не придумувала тостів та промов, Іван Михайлович завжди мав що сказати. Скаже, бере баян – тоді я підспівую. Після його смерті я стала вчити напам’ять його вірші. Кілька віршів вивчила ще за його життя. Прочитала вголос, Івану Михайловичу сподобалося. Він тоді сказав: «О, я знаю, хто буде декламувати мої вірші». Коли 4 березня цього року, вже після його смерті, ми з «Льонком» давали концерт у Яснозір’ї – рідному селі Сльоти у Черкаській області, я «розбавляла» програму його віршами. Почала, звісно, із цього:: «Над Яснозір’ям зорі неозорі, над Яснозір’ям небо золоте. А в Яснозір’ї – люди, наче зорі. Над золото! – людьми воно цвіте…».
- Скільки віршів Івана Сльоти ви знаєте напам’ять?
- Десятки. Ось маю такий листок, де записую назви всіх вивчених мною віршів.
- Хто вас навчив так гарно розмовляти українською?
- Сама вчилася, поступово. Спочатку, як приїхала, то розмовляла тільки російською, а тоді почала прислухатися до людей. Довелося прочитати дві книжки українською. Тренувалася вимовляти «і» так, як у білоруській мові, «и» - як російську «ы». Довгий час не могла зрозуміти, чому «председатель» – це «голова» (сміється). Певний час підбирала слова, щоб щось сказати, сформулювати думку. А потім мені почали казати: «Ви так гарно розмовляєте українською!». А я вчилася у Івана Михайловича, хапала все, була старанною ученицею.
- У вас з Іваном Михайловичем є діти?
- Так, двоє синів – Сергій і Андрій. Старшому 30, молодшому 27. Обидва за кордоном, піаністи, закінчили Житомирське музичне училище, а потім Київську консерваторію. Один працює концертмейстером, інший грає на роялі і клавесині. Ще не жонаті, сімей немає. По скайпу спілкуємось і по електронці.
Усією сім'єю у мами Степаниди Іванівни
Із сином
- Чи часто зривався ваш чоловік удома?
- Він ніколи не кричав, не говорив на підвищених тонах. Я емоційніша, могла розійтися. Щоб він підвищив голос – такого я не пам’ятаю. У них від природи – мама дуже лагідно говорила, брат. Його односельчани, яснозірці, настільки щирі люди, - недобре слово не скажуть, не посваряться. Як казав колись Іван Михайлович: ідуть на роботу – співають, ідуть з роботи – співають. Він прокидався малим – слухав, засинав – слухав. Звідти ця любов до пісні.
- Як вас сприйняла його мама, коли ви поїхали у Яснозір’я вперше?
- Коли побачила мене, подивилася, як я ставлюся до чоловіка, була дуже задоволена. Я їй дуже сподобалася. І в подальшому у нас склалися чудові стосунки.
- Як часто ви їздили на чоловікову батьківщину?
- Як на сьогоднішнє моє розуміння, то я б щомісяця їздила по можливості. А тоді – літом приїжджали, ну, ще хіба восени. Взимку не їздили, раз чи два Іван Михайлович поїхав туди на свій день народження. До моєї мами у Білорусь їздили частіше, бо там до шкільного віку жили наші діти. Як брали відпустку, - при Союзі це було 2 місяці, пізніше - місяць, - то старалися побути і в Білорусі, і на Черкащині. Чоловікова мама Степанида Іванівна померла у 1995 році. Я зараз думаю, може б, і пожила ще, але як тяжко, мабуть, було одній! Спочатку одна виховувала дітей, коли під час війни убили чоловіка, а потім залишилась одна, коли пішли сини. Одна, така молода, ставила на ноги синів! Знаю, що її звали заміж, але вона залишилася вірна чоловікові. У Івана Михайловича є вірш про мамину долю: «Там, де й мати в жнива Вік з серпом звікувала, В двадцять три – удова, Коли батька не стало..».
- На чиї плечі у вашій сім’ї лягали побутові, хатні клопоти?
- Мені це все не було в тягость, я все із задоволенням робила. Але й чоловік завжди допомагав. Ми спочатку жили у гуртожитку автодору на Малій Бердичівській, там народилися обидва наших сини. Я стояла на черзі на квартиру, і коли нам її дали, ми робили все разом. У ті часи був дефіцит, не можна було дістати меблі і все інше. Нам пощастило, що певний час у нас жила жінка, яка працювала у торгівлі. Ми приїхали з гастролей – а у нас уже стінка стоїть «Альбіна», холодильник. За наші, звісно, гроші. А вагонкою коридор Іван Михайлович сам оббив.
- Що любив і чого не любив ваш чоловік?
- Дуже любив водити машину. У нас була 31-а біла «Волга», продали в 2011 році. Машиною їздили до моїх батьків і до матері на Черкащину. Він був обережним водієм. У машині то говоримо, то співаємо, то я задрімаю, але я завжди була спокійна, що все буде добре. Любив рибалити. Як приїздили у Білорусь, я ще сплю, а він вже у 9-10 годин відро риби привезе. На ставку вірші писав. Риби було стільки, в основному карасик – усій вулиці роздавав. У Білорусь Ваня завжди їздив з баяном, і як тільки зіпсується погода, задощить – він тут же бере в руки баян, і ми співаємо. Любив дерева обрізати, у мами великий сад був. Любив борщ, холодець, булки, компот. Дев’ятилітрову каструлю з синами випивали за день – зі свіжих фруктів чи білоруської сушини. Любив картоплю половинками, запечену з салом. А що не любив… Страшенно не любив яскравий макіяж на жінках. Казав, усе має бути природнім, натуральним. Натуральна краса, натуральний одяг і продукти. І душу ненатуральну, нещиру наскрізь бачив. Не любив часник і цибулю. І видягатися не любив. Старався бути непомітним. Іноді носить і носить одні брюки, мало не стягати доводилося...
- До вас на роботі Іван Михайлович ставився так само, як до решти?
- Він на роботі ставився однаково до всіх, однакого вимагав. На роботі я наче і не дружина.
- Він, мабуть, зразу після написання поставив вас заспівувати пісню «А льон цвіте…»?
- Я коли приїхала, цю пісню співав Віктор Гуменюк. Він почав хворіти, ми поїхали на концерт у Коростень. Кого ставити? А пісня у програмі була. Іван Михайлович чогось тоді не поїхав. Я вже працювала хормейстером. Кажу одній з артисток: ставай, заспіваєш. Вона відмовилась. Я стала і заспівала. Вийшло гарно, на «ура». І якось так пішло... Відтоді це стала моя сольна пісня, як і «Ти мене замани…».
- Навколо Івана Михайловича завжди були гарні жінки. Ви не ревнували?
- Ревнувала, але виду не подавала. Він узагалі любив дівчат, жінок, роздавав компліменти. Він, скоріш, робив це по доброті душевній, просто був такою людиною.
- Читав книги?
- У нас вдома ціла величезна бібліотека. Читав увечері, вдень йому не було часу. Я вишиваю або дивлюся якийсь фільм, а він – до книжки. Читав і перечитував, без книги не лягав спати.
- Чи були у Івана Сльоти ще якісь творчі плани?
- Він збирався написати ще збірку, і не одну. Бо щоразу, як прокидався, брався за ручку. Ці рукописи є, треба перебрати. І написав би ще не один вірш… Він не збирався помирати. У нього було запалення легень, і він був упевнений, що вилікується і знову вийде на роботу. У липні казав: я вже себе добре почуваю, навіть поправився. Однак 28 числа помер у лікарні… Після його смерті я видала його збірку «Всіма голосами», яку він не встиг побачити. І тільки тоді зрозуміла, яка то велика праця – надрукуватися! Безкінечні візити до друкарні, обіцянки, проволочки. Бігала не один місяць, та, нарешті, книга вже видана. Я захотіла, щоб ім’я автора було написане великими літерами. Більшими, ніж було на макеті.
- Що вам допомогло пережити втрату?
- Від сумних думок мене відволікала вишивка. А ще - репетиції, концерти. Якби не це, не знаю, як би я пережила цю втрату... Вишивка заспокоює. Вмикаю телевізор і вишиваю. Від безсоння м’яту заварювала, пустирник. Нічого не брало.
- А як пережили «льонківці»?
- Теж дуже боляче. Люди розгубилися, переживали, що буде далі з колективом. Він по-особливому навчав вокалу, підбирав репертуар, жив цим.
- Хто зараз є диригентом ансамблю? До речі, скільки артистів у «Льонку»?
- Зараз колективом керує Іван Мартиненко з Харкова, який колись вже працював у «Льонку». У ансамблі до 70 чоловік - хорова, танцювальна і оркестрова групи.
- Відомо, що нещодавно у Житомирі відкрили меморіальну дошку Івану Сльоті. Що ще плануєте зробити у найближчий час?
- Планів немало, однак не хотілось би їх озвучувати. Боюсь, що не збудеться. Але зроблю усе можливе, щоб слово Івана Сльоти і надалі жило і зачіпало людські душі…
- Спасибі.
Робочий кабінет Івана Сльоти
У вітальні
В одній із кімнат - портрет матері Степаниди
На цій картині художник зобразив Сльоту із дружиною у "блакитних льонах"
