Інтерв'ю

Генерал-хорунжий Українського козацтва Анатолій Туз: Боротьбу за Україну я починав під проводом Чорновола

5 серпня 2016, 11:30

 Житомирянин Анатолій Туз уже три роки є генералом-хорунжим Українського козацтва. Цьогоріч йому виповниться 69 років. Але свою старість він продовжує зустрічати у колі дітей: у школах Житомирщини він викладає уроки патріотичного виховання. Патріотизм та ідея української державності – для нього не просто високі ідеали, а мета, якій він присвятив своє життя ще з раннього дитинства.

В інтерв’ю для Житомир.info Анатолій Туз поділився спогадами про українського політика та Героя України В’ячеслава Чорновола, про своє становлення у лавах Українського козацтва, а також про стосунки із донькою, котра нині проживає на Донбасі.

- Анатолію Леонтійовичу, більше десятиліття Ви були осавулом Українського козацтва, зараз є генералом-хорунжим. А яким був Ваш шлях у козацтві?

- Хорунжим я є вже три роки. Але пройшов за козацькими посадами від козака до генерала. Був осавулом Українського козацтва понад 10 років. Далі – шість років полковником. І от уже гетьман Українського козацтва Микола Пантелюк присвоїв мені звання генерала-хорунжого. На сьогодні я також є членом товариства «Поліська Січ», яке було зорганізовано у 1990-му році у Кодні та називалося «Козацько-гайдамацький кіш». Першим отаманом обрали Валерія Березівського. Потім отаманом був Володимир Гарбуз, і коли його забрали на роботу до юридичного відділу кабінету Міністрів (був хорошим юристом), він призначив мене наказним отаманом. А згодом я був уже переобраний на цю посаду.

- У Вашому роду були козаки?

- Ні. Так вийшло, що з самого маленства я був вихованцем дитячого будинку. І тоді, за СРСР, думав: от якби Україна була самостійною, окремою державою. Я дуже любив спорт (починав із гімнастики, а потім займався важкою атлетикою, виконав перший розряд), і коли виступали на змаганнях радянські спортсмени, постійно шукав серед них українців. Із дитинства я завжди вболівав за Україну, мене пронизувала ця любов до Батьківщини, тому в 1990-му році я й вступив до Українського козацтва. Хоча боротьбу за Українську державу під проводом Чорновола почав ще 1988-го.

- Ви особисто знали В’ячеслава Чорновола?

- Звичайно, ми були близько знайомі. Я і супроводжував його – більше 12-ти років пропрацював в охороні. В’ячеслав Чорновіл був до мозку кісток патріотом. Востаннє ми бачилися з ним у Житомирі, під час партійної конференції, десь за півроку до його трагічної загибелі (25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на 5-му кілометрі автотраси Бориспіль–Золотоноша, – авт.). Тоді ж, відповідаючи на запитання, як би йому хотілося померти, Чорновіл відповів: «На ходу, в русі». Майже так і сталося. Знаючи про розкол у Народному Русі, Чорновіл почав об’їжджати Україну, бо хотів об’єднати Рух і зробити його знову потужною організацією. Також він збирався висунути свою кандидатуру на пост Президент. Це все прекрасно зрозуміла влада – і зробити йому того не дали. Ми всі переконані, що його загибель невипадкова. Він їхав в одній машині з Удовенком (один із лідерів Руху, майбутній кандидат у Президенти Геннадій Удовенко, – авт.). Десь за декілька кілометрів до місця аварії Удовенко попросив Чорновола пересісти до іншої машини. Чорновіл же чомусь сів на переднє сидіння…

- У школах Житомирщини Ви викладаєте уроки патріотичного виховання. Чи для Вас особлива ця місія?

- На козацькому дусі і традиціях має відроджуватися не просто український народ, а саме нація. Бо ми – козацького роду. Цей дух має передаватися з покоління в покоління. І слава Богу, що зараз до козацтва долучається багато діток. Ми в них вкладаємо свою душу і виховуємо любов до Батьківщини. Коли я проводжу уроки патріотичного виховання в навчальних закладах, найбільше радує спілкування саме з малечею. Коли вони кладуть руку до серця і співають гімн, у мене аж сльози на очі навертаються. У цьому є розуміння того, що моя просвітницька справа не є марною. Як кажуть, що посієш, те й пожнеш.

- Своїх онуків, вочевидь, Ви теж виховуєте в козацькому дусі?

- Довгий час я проживав на Донбасі. 35 років тому був змушений повернутися на Житомирщину. Сам я родом із села Печанівки Романівського району. У містечку Добропілля зараз проживає моя донька. Там же зростає мій онук Славік. Я завжди кажу, що це мій козацький спадкоємець, який уже подарував мені правнука. Зараз зі мною у Житомирі проживає 22-річна онучка Маринка. Вона завжди пишається своєю козацькою грамотою. Каже: «Дідусю, я ж козачка – у мне грамота є!»

- А як Ваша донька, котра проживає у Добропіллі, сприймає ситуацію на Сході чи не має наміру теж переїхати на Житомирщину?

- До Добропілля, слава Богу, бойовики не дісталися. Тобто спроба була, але наші її відбили. Я сам туди їздив. Там висять жовто-блакитні прапори. Можна сказати, настрої там проукраїнські. Моя донька чудово знає, хто її батько. Переїзду не планує, бо не так просто зірватися і залишити там родину.

- Повертаючись до теми козацтва, чи важко відроджувати його сьогодні?

- Ще за часів Кучми був прийнятий указ про відродження Українського козацтва. Потім ми покладали великі надії, що прийде справді український президент і продовжить цю справу. Як би там не було, але Кравчук мав відверто комуністичні погляди. Тому ми надіялися на Віктора Ющенка, який взявши козацьку булаву біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, проголосив себе гетьманом (22 січня 2005 року на Софіївському майдані у Києва біля представники організацій українських козаків проголосили Ющенка Гетьманом України, але 19 березня 2011-го екс-гарант офіційно відмовився від цієї посади, – авт.). Ми надіялися, що з його приходом до влади козацтво буде єдиним. На жаль, так не сталося. Козацтва наплодилося при ньому дуже багато. Найпотужніми сьогодні є Українське козацтво, Реєстрове та Вільне. А на Житомирщині також зареєстрували абсолютно вороже для нас, проросійське «Верное казачество». Незрозуміло, куди дивиться Мінюст реєструючи такі організації…

- А якою є роль і участь козацтва у війні на сході?

- Є поодинокі козаки, які ввійшли до складу різних формувань, добровольців багато є. Я хотів зорганізувати хоча б козацьку сотню, але не вдалося. Хотів було й сам піти служити в АТО. Але у військкоматі сказали: «Діду, скільки Вам років? Там треба молоді хлопці!» А взагалі, Росія – це загарбник, якого інакше, як силою, не зупиниш.

Олександр Трохимчук для Житомир.info

Фото Анни Максимової

 

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі