Суспільство

Житомирський журналіст із зони АТО: Боже, бережи Україну

23 серпня 2016, 16:16

 (Продовження. Початок тут)

…Нас запросили в їдальню на сніданок. Солдатська їжа була традиційною і невибагливою – кухар насипав у залізну миску гречаний куліш з тушонкою, я взяв склянку міцного солодкого чаю, кілька цукерок з відкритої коробки.

Аж ось повідомили розпорядження командування: рівно об 11-й особовому складу, вільному від служби, зібратися біля штабу. Перед входом у штаб завмерла почесна варта з бойовим прапором 95-ї бригади. Навпроти вишикувалися в шеренгу кілька десятків рядових та офіцерів – винуватців урочистої події, за ними півколом стояли їхні побратими. Комбриг зачитав наказ Міністра оборони України про присвоєння чергового військового звання офіцерам та нагородження бойовим орденом «За мужність» рядових бійців бригади, які відзначилися в боях з ворогом. Кожне оголошене прізвище особовий склад зустрічав оплесками, а після закінчення заходу іменинники потрапили в міцні обійми товаришів по зброї.

Я повернувся до автобусів і, зайнятий розмовою з десантником, не помітив, як вони здали з алеї заднім ходом і зникли. Отож вирішив, що посадка відпускників відбуватиметься також біля штабу, і знову поспішив туди. Але автобусів там не було. Я повернув у протилежний бік, у напрямку паливних цистерн, і за мить дорогу заступив вартовий – в сталевому шоломі, бронежилеті, з автоматом: стояти! хто такий? Звичайно, незнайомець у цивільному, який щось виглядає в розташуванні бойової частини, та ще й з фотоапаратом на шиї, одразу привернув його увагу. Вартовий запропонував мені зійти на узбіччя й чекати, а сам доповів комусь по рації і за хвилину наказав прямувати за ним. Ми повернулися на місце, де стояли автобуси, пройшли повз їдальню, потім оминули корпус, який посилено охоронявся автоматниками. А за ним уже вирував навколо автобусів натовп – почалася посадка відпускників.

Вони з радісним галасом швидко завантажили речі в багажні відділення і зайняли місця в салоні. Все! Нарешті і вперше за шість місяців війни бійці їдуть додому, побачать і обнімуть своїх рідних і близьких. Щаслива мить! Можна лише уявити, як вони мріяли про цей день.

Автобуси рушили в зворотну путь – на Житомир. І знову бійці їхали по території АТО неозброєні, і знову без супроводу бронетранспортерів. Удень відсутність ескорту була виправданою – щоб не привернути уваги сепаратистських шпигунів, які напевно причаїлися в місті.

При світлі дня я очікував побачити зруйновані будинки і згарища – сліди недавніх боїв за місто – але таких не було, Слов’янськ фактично не постраждав. Натомість у поле зору потрапили городяни, які мирно засмагали на міському пляжі. А ще я побачив зустрічне таксі із синьо-жовтим прапорцем на даху. Два тижні тому водій за таку відверту демонстрацію патріотизму отримав би від сепаратистів кулю, а тепер сміливо кружляв з українською символікою вулицями рідного міста.

У вікні промайнув блокпост батальйону «Донбас»: озброєні до зубів вояки перевіряли документи водіїв, оглядали багажники автівок.

Десь за годину нам назустріч пролетіла колона вантажівок-трейлерів білого кольору – це був перший російський гуманітарний конвой, що без дозволу зайшов на територію України. Як частина цього конвою опинилася в нашому глибокому тилу, не знаю, але тепер її в супроводі патрульних машин ДАІ повертали назад, у зону, контрольовану сепаратистами.

Ми швидко проїхали Слобожанщину, а як тільки заїхали на Полтавщину, бійці під час чергової зупинки прикрасили капот автобуса прапором ВДВ з номером рідної бригади – «95».

Адміністративну межу між східною та центральною Україною я відчув фізично. Невловимо змінилося ставлення людей. Якщо Харківська область проводжала нас, я б навіть сказав, байдужим поглядом, то Полтавщина зустріла сплеском бурхливих емоцій. Побачивши фронтовиків, люди на узбіччі вітально махали руками, водії машин сигналили, а дехто зупинявся, виходив, міцно тиснув захисникам України руки, щиро дякуючи за їхню доблесть, мужність і ратну працю. Повз нас з гуркотом проїхав великий військовий тягач із синьо-жовтим прапором над кабіною. Хвилин десять тому ми обігнали його на трасі і привіталися гудками. Тепер, наздогнавши нас, він ще здалеку знову радісно заревів потужним клаксоном – побачив старих знайомих!

Чергова зупинка на АЗС. Поки автобуси заправлялися пальним, десантники поспішили в лісосмугу «до вітру». А один заглибився в кущі, і його довелося чекати. Аж ось прибіг і в салоні одразу потрапив під жарти товаришів:

– Ти чого так довго?

– Та він, мабуть, там міну встановлював.

– На розтяжці?

– А як замаскував, листям чи жолудями?

І автобусом покотився веселий сміх. І пожвавішала розмова – хлопці почали згадувати різні кумедні історії з фронтового життя. А потім посерйознішали обличчя, перейшли на бойові епізоди: як і скільки разів давали сепаратистам прочухана, як гинули на їх очах побратими…

Пізно ввечері – зупинка в Києві. Життя в столиці, залитому сяйвом ліхтарів і реклами, вирувало. І кияни теж, як і полтавчани, побачивши фронтовиків, вітали їх помахом руки, щирою посмішкою. А коли автобус уже мав рушити, до салону вскочив молодий чоловік і, притискаючи до грудей руки, хвилюючись від надміру почуттів, проголосив, що він у захваті від героїв-десантників, які боронять рідний край. І хоча сам особисто не служить у війську, однак і тут, у тилу, докладає зі своїми товаришами-волонтерами максимум зусиль для допомоги фронту.

– Слава Україні! – вигукнув хлопець наостанок емоційної промови. Бійці мовчки слухали його, і хтось тихо відповів:

– Слава повітряно-десантним військам!

* * *

Згадуючи ту першу поїздку на фронт, я знову бачу перед собою мужні обличчя наших воїнів-земляків, таких молодих, але вже досвідчених, загартованих у запеклих боях. Вони впевнені у своїх силах і глибоко переконані в правоті нашої справи – боронити Батьківщину від лютого ворога. Авторитет українських військовослужбовців і повага до них за час війни зросли нескінченно.

У лиху годину Україна продемонструвала небувалий сплеск патріотизму. В містах, які ми проїжджали, я бачив державні прапори не тільки на адміністративних установах, а й у вікнах і на балконах житлових будинків; синьо-жовті прапорці на машинах і синьо-жовті стрічки на одязі молодих людей. І до цих пір стоїть перед очима великий біл-борд (біля Слов’янська), прикрашений червоно-чорним рушниковим орнаментом, із закликом, що крає серце: «Боже, бережи Україну!»

(Далі буде)

Олександр Гуцалюк для Житомир.info, фото автора

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі