Вулиця, що віднедавна носить ім’я Князів Острозьких, колись називалася – Крошенська (за географічним напрямком, в якому веде – на Крошню). Принагідно зазначимо: на початку ХІХ століття в Житомирі вже існувала Крошенська вулиця – в іншому місці (починалася з нинішнього майдану Перемоги), яка потім була забудована і відтак зникла з карти. Нова Крошенська вулиця (до 1955 вона так і називалася – Новокрошенська) поступово просувалася від сучасної вулиці Довженка (до 1956 – Провіантська) на Крошню майже століття і з великими труднощами – на заваді стало Хлугове болото в районі Житнього ринку. У 1955-му Новокрошенська була перейменована на Крошенську, а ще через 10 років – на вулицю Шелушкова, на честь організатора антинацистського підпілля в Житомирі, Героя Радянського Союзу Григорія Шелушкова.
Слово житомирському краєзнавцю Георгію Мокрицькому:
«Врешті, треба розповісти, хто такий був Шелушков. Той Шелушков, про якого ми начебто знаємо – це вигаданий герой. Справа в тім, що підпілля в нашому місті справді було, але не комуністичне, а радянське, організоване НКВС. І боролося воно як з німецькими загарбниками, так і з українськими націоналістами, адже на окупованих теренах України широко розгорнувся національно-визвольний рух і спалахнула ІІ Громадянська війна – війна проти Совєтів.
По-друге, боротьба підпільників і партизанів часто призводила до протилежного ефекту – у Москві, я так думаю, на це розраховували спеціально. Народні месники, сповнені патріотичних почуттів, і не здогадувалися, що їх руками Сталін робить чорну справу – провокує ворога і підставляє під його удар цивільне населення. Дрібні диверсії: підірвати рейку на залізниці, спалити дерев’яний місток через струмок, вбити з-за кутка німецького солдата – для окупантів це був комариний укус. Вони не лякалися, а навпаки, шаленіли від люті і жорстоко мстилися безневинним місцевим жителям, вішаючи і стріляючи десятками і сотнями, спалюючи домівки і цілі села. Боротьба і втрати були незрівняні. Це чисто московська політика – Москва ніколи не рахувалася з людським життям, особливо на окупованих теренах. Таким чином, за рахунок цих величезних жертв розпалювалась ненависть до загарбників і народна війна. Про це ніхто не пише, не говорить, але так було, це – правда».
Поставимо запитання: скільки партизанів боролося з ворогом у СРСР? Радянська історіографія (вустами Міхаїла Горбачова) стверджує: загалом понад мільйон, а в Україні, зокрема, 500 тисяч. А за даними УШПР (Український штаб партизанського руху, начальник – заступник наркома внутрішніх справ УРСР, генерал-полковник Тимофій Строкач), на обліку в 1946 перебувало 98 тисяч колишніх українських партизанів. Звідки ж узявся міф про півмільйонну армію?
Справа в тім, що після війни між партійним керівництвом Білорусії і України розгорнулося справжнє змагання, під час якого кожна із сторін намагалася якнайповніше продемонструвати «всенародний характер боротьби» в тилу ворога на терені своєї республіки. Так, завдяки Микиті Хрущову, кількість народних месників України невдовзі перевищила 200 тисяч (відповідно вдвічі побільшало і підпільників). Відтоді, за потуранням Леоніда Брежнєва, партизанські сили, особливо в Україні, зростали, як сніговий клубок. До учасників руху Опору почали зараховувати колишніх господарів явок, провідників, зв’язкових, осіб, які переховували і лікували поранених бійців, поширювали листівки, лагодили партизанам зброю, постачали харчі, випікали хліб тощо.
Відновлення справедливості – жест шляхетний, разом з тим слід зазначити: серед цих людей було чимало справжніх патріотів, які допомагали борцям-антифашистам, однак за міжнародним правовим статусом їх навряд чи можна вважати учасниками руху Опору.
Чому архівні дані про підпільний і партизанський рух майже 50 років, аж до проголошення незалежності України, були недоступні широкому загалу? Що комуністи приховували в закритих партійних спецфондах від власного народу? Мене завжди цікавило: чому перший секретар Житомирського підпільного обкому партії Григорій Шелушков був удостоєний звання Героя Радянського Союзу лише в 1965 році – через 22 роки після своєї загибелі? Хіба партія не знала про його подвиг у тилу ворога? Чудово знала, адже сама й призначила його на цю небезпечну і відповідальну роботу. Однак з посмертною відзнакою не поспішала, на щось очікувала.
Відповідь я отримав від учасника житомирського підпілля, в’язня Майданека і сталінського ГУЛАГа Бржезицького Франца Карловича. Пан Францішек розповідав про свій арешт у 1950-му і допит в обласному управлінні МДБ-НКВС, як пояснював слідчому, що він – радянський підпільник і особисто був знайомий з Шелушковим.
«Та який Шелушков, яке підпілля, – нетерпляче перебив слідчий, – це все фашистські посіпаки були!». Бржезицький оторопів: «То за що ж тоді його німці розстріляли?».
«Вождь всех народов» тотально підозрював у потенційній зраді весь український народ. Мало хто знає: після визволення кожен український громадянин отримав у паспорт спеціальну хрестату позначку, що означала: під час війни власник цього документа перебував на окупованій території, відтак для радянської влади автоматично ставав «неблагонадійним». Це принизливе тавро було скасовано лише зі смертю Сталіна.
Після визволення органи НКВС провели ретельну перевірку місцевого населення: за співпрацю або службу на ворога можна було дуже просто отримати (залежно від обтяжуючих обставин) «путівку» в Сибір або взагалі на небо. Тому й не дивно, що Шелушков, потрапивши до рук гестапо, викликав у пильних беріївських гебістів звичну недовіру: а раптом німці його завербували?
Ця невизначеність у посмертній долі керівника підпілля тривала багато років, і його ім’я взагалі могло непомітно піти в забуття. Аж ось новий генсек партії Брежнєв до 20-річчя Перемоги дав вказівку: підкреслити головну (керуючу і направляючу) роль комуністів у захисті соціалістичної Вітчизни від фашистських загарбників, відтак долучити до армійських Героїв «священної» Великої Вітчизняної ще й номенклатурний список. Так в один день, 8 травня 1965 року, перші та другі секретарі підпільних обкомів партії всіх тимчасово окупованих під час війни областей СРСР отримали золоту Зірку Героя. Григорій Шелушков і Олексій Бородій – посмертно.
Як повідомляв Житомир.info, 13 липня 2016 року в Житомирі знесли бюст Григорія Шелушкова в сквері на розі вулиць Київська-Князів Острозьких. Чому Шелушкова перейменували на Князів Острозьких, читайте тут.
(Далі буде)
Олександр Гуцалюк для Житомир.info
