Головна тема для обговорень – перемовини про припинення війни в Україні. 17 квітня у Парижі відбулася зустріч високопосадовців США, Європи та України, де говорили про досягнення миру. Наступні переговори щодо припинення вогню мають відбутися цього тижня у Лондоні.
Чи дійсно відбувається якийсь переломний момент у дипломатичних зусиллях? Що Україна отримає від угоди про корисні копалини? На які поступки доведеться піти?
Про це в інтерв’ю для Житомир.info розповів експерт з питань зовнішньої політики, міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках Павло Клімкін.
Чи відчуваєте ви, що насправді відбувається якийсь переломний момент у дипломатичних зусиллях, і чи є реальні підстави вважати, що мирний процес набирає обертів?
Трамп дуже хоче результату найближчими тижнями. Готується зустріч з путіним у Саудівській Аравії. Вона буде в травні, граються ще з датами, граються з тим, як підготуватися до візиту. Там це стосується не тільки путіна, це стосується Близького Сходу, Арабського світу, Ірану. І там насправді дуже багато різних питань.
Трамп під час своєї кампанії на кожному другому мітингу виходив і казав: «я закінчу війну за 24 години й ніхто крім мене це не зможе зробити». Тепер це питання його особистої політичної довіри. Тобто, якщо Трамп – ти зробиш, або якщо Трамп – ти не зробиш. Навіть, якщо він зробить це не дуже вдало, але зробить. Завжди є можливість щось продати. Тому припинення вогню йому критично потрібно. Тому шанс на припинення вогню є – він абсолютно реальний.
Чи можуть вимагати поступитися територіями?
Ніяких юридичних рішень щодо поступок не може бути! Оскільки – це як відрізати від себе шмат, відрізати собі руку, голову. Тобто тоді ми будемо країною інвалідом. Ми чесно маємо собі це сказати. Ми не можемо звільнити окуповані території зараз, для цього у нас нема ані людського драйву, ані потенціалу. Ми ж прекрасно розуміємо, що таке росія. Недостатньо зброї. Але політичне визнання окупованих територій теж є дуже болючим для нас. Тобто воно буде, скоріше за все, у формі, що ми не зможемо здійснювати військових дій стосовно окупованих територій, буде контроль, буде припинення вогню. Ми прекрасно розуміємо, що Путін почне перезавантажувати людей і дуже швидко наших виселяти кудись там, Волга, Сибір, що у них там є, і закачувати туди росіян, і за 5-7 років – це може бути абсолютно інша реальність. А потім гратися знову з ідеєю референдуму. Небезпечна історія, але юридичне визнання – це означає власне визнати, що ми є не ми.
Друге, критичне питання – це щоб Путін не їхав далі зі своєю ідеєю зупинити безпекову співпрацю з Заходом. Оскільки, це зброя, це тренування, це розвідка, логістика і дуже багато речей. І ми звикли покладатися на наших військових, але наші військові вони є сильні, коли у нас є західні партнери. Це дуже доповнює наші можливості і ми не можемо цього втратити за будь-яких умов. Скільки б ми класних речей не виробляли, а у нас клепка в голові є, однаково ми не зможемо завтра виробляти Patriot, або літаки. На це потрібна шалена купа грошей і 10-15 років. І нам це потрібно отримати від наших партнерів.
Те, що для нас важливо зберегти території, це зрозуміло. Але якщо говорити саме в контексті американського президента, чи може він погодитись на такі умови, чи може він нам потім ці умови диктувати?
Може. Чесно скажу, може. А чому йому не погодитись? В оточенні Трампа дехто вважає, що Україна крута і українці круті. Але є українська Україна і є російська Україна. Вони знають, що є Київ, є Житомир, є Львів – це Україна. А що там в Донецьку чи в Криму? Там люди розмовляють російською, кажуть Трампу. Якщо вони розмовляють російською, напевно, вона є російська Україна. Проблема не мова, проблема в тому, що душа у тебе українська чи ні. Але це складно пояснити тим, хто сидить в Вашингтоні. Це не така проста історія.
Повну версію інтерв’ю дивіться у відеоформаті
