Місто

39 років тому помер голова Проводу Українських Націоналістів з житомирського Полісся Олег Штуль-Жданович

4 листопада 2016, 12:05

39 років тому, 4 листопада 1977, в далекому місті Торонто (Канада) помер Олег Штуль-Жданович – наш земляк, визначний український політичний діяч, Голова ПУН (Проводу Українських Націоналістів). Він – автор численних наукових і публіцистичних статей з теорії та практики українського національно-визвольного руху, частину з яких зібрано в книзі «Ціною крові» (1997). Штуль належав до прихильників консолідації всіх українських національних сил на базі Української Національної Ради. Все життя він «стремів до знайдення синтези української дійсности, до реалізації здорової консолідації українського політичного, громадського і церковно-релігійного життя».

Олег Данилович Штуль (псевдо «Шуляк», «Жданович») народився 1 липня 1917 в селі Лопатичі Овруцького повіту (нині Олевський район) Волинської губернії в родині священика Данила. Тут, на житомирському Поліссі, пройшли роки його дитинства.

Олег Штуль

Плануючи піти в житті по стопах батька, він закінчив Крем’янецьку духовну семінарію, але подальше навчання у Варшавському університеті ці плани кардинально змінило. Олег Штуль бере активну участь у діяльності студентських українських націоналістичних організацій, займається публіцистикою, а знайомство з поетами-патріотами Оленою Телігою та Євгеном Маланюком спричиняє до остаточного вибору шляху в політичному житті. У 1939 він стає членом ОУН(М) – Організації Українських Націоналістів (фракції Мельника).

Переїхавши до Праги, Штуль працює в культурній референтурі ОУН(М), яку очолює його і наш земляк Олег Ольжич. Водночас він – дописувач у журнал «Вісник», де редактором був видатний ідеолог українського націоналізму, літературний критик і публіцист Дмитро Донцов (читай тут).

Напередодні 22 червня 1941 ОУН створила похідні групи, стратегічну мету яких Олег Штуль сформулював в одній із своїх статей так: «Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої і рішучої дії, щоб у момент замішання, в момент, коли новий наїзник ще не буде закріплений, зайняти і розбудувати позиції для дальшої боротьби».

Похідні групи (по три від кожної фракції – мельниківців і бандерівців), в залежності від напрямку у Наддніпрянську Україну, мали назви: «Північ», «Центр» і «Південь». Кожна похідна група складалась, у свою чергу, з малих операційних груп по 7-12 осіб. Згідно з рішенням ПУНу, рух у Наддніпрянщину всіх трьох мельниківських похідних груп організовував та координував Олег Ольжич.

З початком війни Штуль-Жданович входить до похідної групи ОУН(М) «Північ», на чолі якої – Ігор Шубський. Серед її членів також Богдан Коник, Іван Рогач, Анатолій Карпінчук, Володимир Яхно, Дмитро Маслій та ін. Разом з цією групою прибуває у 20 числах липня 1941 до Житомира і Олег Ольжич. Пізніше до неї приєднуються Микола Сціборський та Омелян Сеник (читай тут).

У Житомирі Штуль-Жданович із соратниками поринає в складну роботу з розбудови газети «Українське Слово» (читай тут), налагоджує зв’язки з отаманом «Поліської Січі» Тарасом Бульбою-Боровцем. У газеті «Голос Волині» (виходила замість «Українського Слова» після переїзду редакції до Києва) він аналізує спадкоємність збройної державотворчої боротьби на терені українського Полісся і говорить про поліських січовиків так: «Княжі воїни знайшли собі гідних наслідників при Берестейському шляху і так само, як у клесівських каменоломнях, що породили «Поліську Січ» і її бої коло Олевська, Білокорович, Варварівки й багато інших» (стаття «Нове Полісся», 6 листопада 1941).

У вкрай небезпечних умовах нацистської окупації він разом з однопартійцями готує заходи, присвячені 20-й річниці Базарської трагедії. З початком широкомасштабних репресій гестапо-СД Олег Штуль і Олег Ольжич встигають піти в глибоке підпілля.

З весни 1943 Штуль-Жданович бере активну участь у створенні партизанських загонів на Волині, він – постійний представник Голови ОУН(М) при штабі бульбівських військових формувань – УПА та УНРА. Від імені мельниківців уходить до складу верховного органу УНРА – Політичної Ради. Співредактор газети «Оборона України».

19 листопада 1943 у Рівному отаман Тарас Бульба-Боровець і Олег Штуль-Жданович розпочинають перемови з німецькими військовими органами стосовно втілення в життя основних положень меморандуму Головної Команди УНРА. Німці направляють делегацію УНРА до Варшави, а згодом до Берліна і врешті приймають рішення про їх арешт та ув’язнення до концентраційного табору Заксенгавзен. Штуль-Жданович і Бульба-Боровець були звільнені лише у другій половині 1944, під час формування Українського національного комітету.

У повоєнний період Штуль-Жданович активно займається громадською, політичною, видавничою й публіцистичною діяльністю. Їздить по репатріаційних таборах, допомагаючи українським військовополоненим і біженцям, пише статті. За рішенням ПУНу звертається в суд і повертає законному володарю захоплені комуністичними силами в Парижі приміщення редакції та друкарні «Українського Слова». 17 жовтня 1948 відновлює видання тижневика як органу ОУН(М). З цього часу він – головний редактор «Українського Слова» в Парижі, одночасно очолює референтуру преси та інформації ПУН. Після смерті Андрія Мельника з 1 листопада 1964 обраний Головою ПУН. Перебував на цій посаді до самої смерті.

«З прибуттям Олега Штуля-Ждановича у Францію в 1948 пов’язані мої спомини, – згадує Василь Михальчук, його товариш і побратим (Ukrslovo, № 29 (3640) 17–23 липня 2013). – Радість з несподіваної зустрічі була у нас неймовірна, і ми проговорили цілу ніч у мене на квартирі. Я мав точні вісті про несправедливо загиблого його брата Василя в 1943, а Олег розповідав мені про радощі й горе Золотоверхої столиці на переломі 1941 і 1942.

Кілька днів згодом український Париж перевів Олега до себе, де на нього чекали руїни Української друкарні та її тижневика «Українське Слово». Український Народний Союз поставив їх на ноги перед війною, і вони вірно служили українській визвольній ідеї. Тепер треба було все підносити з руїни і відбудовувати. Задум видавався божевільним, але за нього взялися такі не менш «божевільні» як, власне, Олег Штуль та його друзі. Вже під кінець того самого року почало виходити «Українське Слово», а в першій половині наступного відкрила двері Українська Друкарня.

Крім відповідальности за газету, Організація Українських Націоналістів призначає його своїм тереновим провідником у цій країні, і він успішно відбудовує, зміцнює і поширює її мережу. Крім уваги до місцевих справ, його зір переходить кордони Франції і проникає в усі інші країни Європи, Америки та Австралії. «Українське Слово» стає органом ПУН. Воно віддзеркалює програмово-політичні спрямування ОУН, а, розходячись у всі закутки українського культурного світу, газета стає прожектором на всю складність визвольної справи України і представляє її перед громадою. На сторінках газети друкуються найталановитіші представники української діаспори, уважаючи за честь виступити в газеті, редактором якої є Олег Жданович.

Коли в 1964 помирає полковник Андрій Мельник, голова ОУН від 1938, організація спонтанно вибирає на свого третього з черги голову, після полк. Євгена Коновальця і полк. Андрія Мельника, легендарних командирів київських Січових Стрільців у Визвольних Змаганнях України 1917–1919, Олега Штуля-Ждановича. Паризький майдан стає всеукраїнським.

Вірність ідеї, за якою він пішов і якій вірно служив, ілюструвалась у нього відданістю тим, хто цю ідею втілив і впав за неї. Коли Олег розповідав про свій поклін перед могилою Миколи Сціборського і Омеляна Сеника в Житомирі або про Київ з Гестапо і большевицьким підпіллям, що стояло на вірній службі німцям в їх боротьбі проти українських націоналістів в 1942, чи про збройну партизанську боротьбу, коли йому доводилось бути свідком загибелі найкращих друзів, то слухач мав враження, що Олег волів радше загинути з побратимами. Це рідкісна риса людей, але вона їх ушляхетнює.

Хоч як Олег Штуль був відданий ідеї українського націоналізму і його носієві – Організації Українських Націоналістів, він не став засліпленим монопартійцем. Він мав дуже рідкісну і цінну рису толерантности і пошани до інакомислячих, якщо вони стояли на платформі самостійности і незалежности Батьківщини. Влучно це відмітив проф. Володимир Янів, колишній ректор УВУ в Мюнхені, кажучи, що Олег Штуль вирощував у собі «політичного провідника спеціального типу, тактика якого полягала не у поляризуванні поглядів, а на залагодженні контрастів». Тому було самозрозумілим, що саме він перебрав своїх двох попередників – Євгена Коновальця і Андрія Мельника.

Зліва направо: Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Бжеський, поет Чирський, Олег Штуль

На його похорон у Бавн Бруці коло Нью-Йорку (православне кладовище Bound-Brook, Нью-Джерсі) 12 листопада 1977 прибуло багато людей із США і чисельні делегації з усього світу, крім материка, для якого він трудився все своє життя. Не тільки з числа однодумців українського націоналістичного руху, але і політичних противників. У промовах на тризні відчутною була думка про велич Олега Штуля-Ждановича в його стійкости на полі ідеологічної борні з ворогом та постійна журба за українську молодь, якій він все сприяв і переконував до цього інших.

Тлінні останки батька Олега – отця Данила, спочивають на Байковому цвинтарі в Києві, його мами Антоніни – на Поліссі, брата Василя – у невідомому місці великого лісу на Крем’янеччині, а Олега – у США. Вся історія української культурної еліти є дуже подібною до історії родини Штулів.

Олександр Гуцалюк для Житомир.info 

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі