Сімейна пасіка Галатюка – справа, яка об’єднала кілька поколінь пасічників. Про родинні традиції, роботу з бджолами, виробництво натуральної продукції та розвиток власної справи говоримо з пасічниками.
Олександр Галатюк пригадує, що сімейна справа почалася з його батька. Зараз чоловік не лише продовжує справу, а й вивчає бджільництво та передає знання іншим, викладаючи в одному з місцевих університетів.
– З чого почалася Ваша сімейна справа?
– Мій батько з 1947 року тримав пасіку – близько 20 сімей в українських вуликах. Ну і я, як син, допомагав йому, вже коли трохи підріс, мені було років 10. Тоді вже допомагав качати мед, виїжджав із ним на поля. Це було місто Полонне Хмельницької області, звідки я родом. І так допомагав йому до 1983 року. У 1983-му батько помер, пасіка лишилася. Відповідно, хотів чи не хотів, мені довелося її далі везти. І вже у 90-ті роки я мав близько 40 вуликів, вже обслуговував їх сам. І так тримав таку кількість десь до 2000 року. Це була пасіка мого вихідного дня: я приїжджав на суботу чи неділю. Таким чином, це був якийсь додатковий дохід – на хліб із маслом і трохи ікри. Робота пасічника важка, і пасічники не дуже багаті люди, мільйонів не заробляють, але на прожиття мають. Потім уже з 2000 року я зробив ще платформу на 20 вуликів, трошки збільшив кількість сімей – їх стало близько 50. А з 2015 року з'явився зять. Вже у 2016 році ми розгорнули пасіку, зробили чотири платформи, на кожній із яких знаходиться по 30 вуликів. Відповідно, збільшили пасіку до 200 сімей. І тепер працюємо із зятем. Це теж у нас пасіка вихідного дня.
– Ваша пасіка відома саме тим, що нею займаються три покоління. Як діти долучилися? Це була їхня власна ініціатива чи все-таки довелося наполягати?
– Ну, знаєте, як діти долучаються – треба допомагати. Хочуть, не хочуть, плачут, бо бджоли ж жалять, таке бувало теж, але коли треба допомогти, то включалися і допомагали. І так, мабуть, згодом звикають, розуміють, що треба допомагати, і починають уже самі працювати.
– Чи є у вас якась особливість у роботі або традиції? Що передається з покоління в покоління?
– По-перше, треба сказати, що треба любити цю бджілку, комаху. Тоді тобі більше цікаво, ти постійно читаєш літературу, дивишся фільми, відео, слухаєш і набираєшся досвіду під час спілкування. Наприклад, я у 2018 році при кафедрі створив клуб професійних пасічників і є його головою на Житомирщині. Понад 90 пасічників входить у цей клуб із Житомирщини, Хмельниччини, Вінниччини. До війни ми регулярно збиралися – майже щомісяця, з вересня до Великодня. Проводили семінари, навчання, обговорювали інновації, ділилися досвідом. Зараз ми теж спілкуємося, але більше телефоном чи в Zoom, збираємося рідше.
Відповідно, є в нас такі дискусії, де ми обговорюємо всі ці питання і розповідаємо, як їх впроваджувати. Треба сказати, що розробки нашої кафедри, ми розробили основи лікування і профілактика колобса бджолиних сімей. Аналогів у світі немає. Це наша розробка. Зараз у нас вчаться і поляки, і молдавани, і Казахстан. Наші розробки активно використовують. І торік у цих розробках брав участь і Максим. За нашими методами тоді обробили понад 50 тисяч бджолиних сімей в Україні.
Пасічники з усієї України – з Дніпропетровщини, Миколаївщини, Хмельниччини, Вінниччини дзвонять і дякують, що розробка дуже хороша.
Проблема зараз у тому, що дуже мало молоді. Треба молодь залучати, а це не так просто. Молодь зараз любить гроші, відповідно, треба, щоб були гарні заробітки. А гарні заробітки будуть тоді, коли держава допомагатиме пасічнику. На жаль, на сьогоднішній день наша держава нічим не допомагає.
До сімейної справи долучився й чоловік доньки Галатюків. Максим Застулка розповідає, що він у цьому процесі займає більш аналітичну позицію, хоча теж любить бджільництво.
– Зараз саме сезон відкачування меду. Розкажіть про це.
– Ми вже все відкачали і зараз заготовляємо бджіл. Тобто ми їх обробили від певних хвороб стандартних, від яких щороку обробляють. І зараз уже готуємо бджіл до зими, щоб їм було спокійно зимувати. Тобто щоб було достатньо корму.
– Розкажіть про пасіку. Ваші вулики лише в Житомирській області чи в інших областях також розміщуєте?
– У нас основний точок – це в Житомирській області. Це, як правило, Чуднівський район, там у нас основна база. А вже звідти ми кочуємо. Переїжджаємо, у нас причепи, на яких є близько 30 вуликів (залежно від причепа), і переїжджаємо. Це може бути Житомирська, Вінницька або Хмельницька область. Далі, як правило, ми не їздимо, тому що трохи накладно.
– А чому так? Чому не вистачає лише Житомирської області? Навіщо їхати в сусідні?
– Усе залежить від того, що ви знайдете по медозборах, по посівах гречки, акації чи будь-якого іншого медоносу. Навіть того ж самого соняшника, якого сіють багато. Але буває соняшник, який іде на насіння, він малонектарний, тобто стояти на ньому не дуже доцільно. І так далі. Тобто ти вже аналізуєш, де можеш приїхати, де тобі буде зручніше, де землі родючі. Тобто з досвідом ти це вже якось прораховуєш.
– Отже, який саме мед ви отримуєте?
– Як правило, щороку ми отримуємо п'ять видів меду. Це акацієвий, якщо брати сортові. Гречаний, липовий, лісовий. Різнотрав'я буває різне: весняне, осіннє. Також соняшниковий у літній період. Тобто близько п'яти плюс-мінус видів меду.
– А який вважається найбільш цінним?
– На мій особистий погляд, немає такого, щоб якийсь із них був ціннішим за інший. Бо кожен мед має свої певні особливості, за які його цінують споживачі.
– А скільки зараз у вас сімей бджіл?
– Близько 200, залежно від року. До війни ми збільшували кількість, але прийшла війна і трохи внесла корективи – ми перестали розширювати пасіку.
– Ваші діти продовжуватимуть сімейну справу?
– Я думаю, це їм вирішувати. Ні до чого я їх спонукати поки що точно не хочу. Нехай вибирають свій напрямок у житті. Але синові поки що подобається приходити на пасіку, працювати. Правда, коли він цілий день попрацює, то каже: «Я втомився, я не хочу завтра їхати на пасіку». Ну, йому ще 9 років, тому...
– Ми сьогодні вже чули, що у вас пасіка вихідного дня. Що вас мотивує продовжувати цю справу, адже вона непроста, особливо зараз, у такий час?
– Знаєте, почав уже – то, як кажуть: «Назвався грибом, лізь у кошик». Тобто це одна з таких причин. Якщо брати, наприклад, Олександра Юстафійча, він безмежно любить бджіл. Йому не важливий навіть мед чи дохід, йому важливі просто бджоли. Я в цьому плані трохи відрізняюся. Я люблю цю комаху, але мені важливо, щоб був іще й дохід, скажімо так. Не знаю, наскільки це меркантильно виглядає, але кажу як є. Тому зупинятись ніколи не можна, бо коли ти зупиняєшся, ти деградуєш. Якщо ти деградуєш, це рано чи пізно призведе до краху. Тому вже почали – значить, треба цю справу продовжувати, хоч як би було важко. Нам зараз у країні, я думаю, всім нелегко.
Інтерв’ю в рамках проєкту «Голос громади» з Назаром Мудрим про те, як молодь змінює Житомир - дивіться тут.
