Бути корисним, відкривати рідне місто людям та не стояти на місці – все це про Назара Мудрого з Житомира. Ще будучи студентом, на початку повномасштабного вторгнення обрав активну позицію і почав волонтерити, а згодом долучатися до організації заходів для молоді. Отримав премію від Житомирської ОВА «За розвиток молодіжного руху та молодіжне лідерство». А нещодавно хлопець долучився до Збройних Сил України.
Про його шлях та активну позицію говорили в нашому інтервʼю.
– Як для вас почався ранок 24 лютого?
– Ранок 24 лютого для мене почався з дзвінка від рідних, сказали, що почалося повномасштабне вторгнення. Ти, звісно, якось не можеш одразу прийти в себе, не розумієш, що робити. Але врешті-решт ми зібралися, приїхали до рідних і намагалися принаймні перший день очікувати якісь новини, триматися разом. Проте вже на другий, третій день ми зрозуміли, що не можна просто сидіти вдома, нічого не робити, необхідно бути корисними.
Вийшли в місто з дівчиною і побачили: люди роблять захисні споруди, «коктейлі Молотова». І ми так само намагалися долучатися в перші дні. Згодом це все переросло в те, що ми створили телеграм-канал «Волонтерський штаб Житомира», де допомагали людям. Писали про різні потреби. Люди приходили, дійсно закривалися потреби, і ми бачили в цьому користь. В принципі, ми знайшли, напевно, своє волонтерське місце в перші дні повномасштабного вторгнення.
– Тобто з цього розпочалася ваша волонтерська діяльність. Що робили? Кому допомагали?
– У перші дні ми допомагали більше із захисними спорудами і повідомленнями про те, де збиратися. Згодом це все переросло в те, що ми допомагали одягом, продуктами харчування та гігієни внутрішньо переміщеним особам. Далі це ще переросло в те, що ми почали робити невеличкі збори для військових, яким ми допомагали купити автівку або дрони. І вже наступним етапом стало проведення безкоштовних благодійних активностей, де учасники і учасниці могли відвідати їх безкоштовно або за бажанням зробити будь-який благодійний внесок.
– А що це були за активності?
– Розпочинали ми з квестів. Це були квести в парку, у водонапірній вежі і так далі. Згодом з'явилися благодійні матчі між ДСНС та поліцією, велопробіги, бізнес-форуми з'являлися. Ми намагалися так само додавати різні формати, тому що на кожен з цих форматів, приходила різна аудиторія.
– З волонтерської діяльності до організації благодійних заходів. Як ви взагалі до цього дійшли і чи вміли ви це робити?
– Насправді, ніколи не вмів цього робити, але, можливо, десь внутрішньо потяг був. Бо коли я вступав до Харкова вчитися на режисера, воно десь підсвідомо говорило про те, що режисер має якось організовувати команду, робочі процеси, робити так, щоб картинка вдалася. Ми там знімали фільм, передачу, але досвіду саме організації подій ніколи не мав. І коли настав момент, з’явилася ідея зробити свій перший захід – це був розпис печива, де учасники і учасниці могли приходити, їм давалося два печива: одне вони передавали військовим, розписували для себе. Готували захід з моїми рідними. Пригадую, коли у нас перевищило позначку 40 реєстрацій, 60, всі починали панікувати, пропонували зупинити реєстрацію, але я якось себе спокійно відчував. Цей захід доріс до 180 учасників і учасниць. І це було дуже якось неочікувано, раніше нічого такого не робили, а всі ці учасники і учасниці зацікавилися прийти, долучитися – це якісь неймовірні відчуття. Можливо, це згодом і дало цю мотивацію, поштовх робити далі. Бо ти розумієш: якщо в тебе перший такий захід, то який може бути другий, третій. Тобто ти вже якось загоряєшся цим, починаєш думати все масштабніше і шукаєш можливості для реалізації.
– Ваші заходи спрямовані на підсвічування таких цікавих локацій у Житомирі. Це любов до міста, чи попит у містян?
– Кілька моментів. Перше, як ви сказали, любов до міста. Мені, як людині, яка живе в Житомирі, завжди так само хотілося дослідити своє місто повноцінно. Навіть ті закриті локації, які в нас є. Бо, наприклад, до початку повномасштабного вторгнення, наскільки я розумію, вежа в такому більш закритому форматі працювала і не було доступу для людей. З приводу літака так само. Він відкривався тільки під час якихось масштабних фестивалів, можливо, чи ще щось. І з цього виникало бажання спробувати відкривати ці локації. Це давалося не так просто. Бо, наприклад, отримати літак, коли ти не працюєш десь у державній установі, чи ти не дуже популярна особа – це давалося не так просто. Довелося місяцями писати листи, ходити, спілкуватися і так далі. Але коли ти бачиш результат, воно насправді мотивує. І коли ми ще бачимо зворотний зв'язок від учасників, наприклад, на літак до нас завітали 840 учасників, це був неймовірний результат. Знаєте, ніби ти ходиш по одному й тому самому парку, але весь час у тебе якась закрита зона, не до кінця досліджена. А тут ти вже досліджуєш її, у тебе картинка ніби пазл складається повноцінно: я тут був, там у вежі, тут у літаку, тут на велотренажерах ми крутили під час квесту, перепливали під час квесту на іншу сторону гідропарку, досліджували його. Насправді таке бажання показувати Житомирщину в чомусь інтерактивному. Ми починаємо якось більше просувати Житомирщину. Наприклад, через соціальні мережі. У нас дуже круто там «злетів» Дружбівський кар'єр. Підземелля, наприклад, у Житомирі: у той момент, коли тільки почали запускатися екскурсії, воно дуже «вистрелило», і це показало так само, що в Житомирі, якщо досліджувати, то з'являються якісь нові туристичні умовні об'єкти, куди так само можна ходити.
Ти розумієш, що насправді Житомир перетворюється і стає популярним та привабливим для туристів. Просто нам треба ще дуже багато чого допрацювати, щоб наші локації ставали більш привабливими, і тоді попит зростатиме.
Про роботу у Creative Space та службу у Збройних Силах України – дивіться у відео.
Інтерв’ю в рамках проєкту «Голос громади» з Катериною Матвійчук із Бердичева, яка під час повномасштабного вторгнення наважилася перетворити захоплення сироварінням на власну справу – дивіться тут.
