Він - науковець, лінгвіст, який бачить історію української мови крізь століття, багато років досліджує писемні пам’ятки, найстарша з яких датується 11 століттям, і доводить, що багато текстів тих часів відображають більшою чи меншою мірою живу давньоукраїнську мову. Разом з тим, останні чотири роки він як військовослужбовець ЗСУ перебував на війні, був мінометником, потім очолював групу контролю бойового стресу, виконував завдання на різних ділянках фронту: бачив піт, кров, сльози, втрачав побратимів.
- Яким для вас був перший день початку війни, коли Україну почала обстрілювати росія?
- 24 числа своїми друзями-викладачами університету, які з того дня стали моїми побратимами - завідувачем кафедри фізичного виховання Олексієм Булгаковим, доцентом Миколою Круком, а також з двома друзями-волейболістами – Віталієм Лехом та Ігорем Момотом (обом було вже за 60 років) - пішли записуватися в Територіальну оборону. Нас поставили на чергу. В ті дні там було велелюдно. У черзі зустрів ще двох волейболістів-ветеранів Василя Фірфіцького, Володимира Гордійчука, колегу-викладача, відомого спортсмена майстра спорту Сергія Шелеська. Так сталося, що коли черга дійшла до нас, то стрілецькі формування були вже укомплектовані. Ми всі потрапили до мінометної батареї, відтепер рідного вже на все життя, 138 окремого батальйону 115-ї бригади Територіальної оборони. Потім уже довідався, що в 138 батальйон також записався добровольцем ще й доцент нашого університету Олександр Борейко.
- Вікторе, як ви отримали позивний?
- У війську майже ніхто не звертається до тебе на ім’я або за прізвищем. Я мав позивний «професор», мій товариш – «доцент», бо ми в житті були професором і доцентом. Дехто називає себе за родом діяльності, хтось отримує позивний через якійсь кумедний випадок, або рису характеру, адже побратими швидко помічають все до найдрібніших деталей. До речі, військовий позивний – це давня традиція козацьких прізвиськ - і на Запорозькій Січі, а також серед воїнів УПА.
Мені дуже болить, коли повертаються побратими на щиті. На фронті кожна людина стає дуже близькою, втрата будь-кого – це незагоєна рана. Для мене хвилина мовчання є святою, бо завжди зі мною спомини до болю в серці. Де б я ні був, я завжди зупиняюсь і вважаю, що мають всі зупинитися, бо так ми віддаємо шану й закарбовуємо в пам’яті тих, хто назавжди лишитися з нами… ми все менше про це говоримо, але жертовність українців, що загинули, не може не стосуватися всіх.
- Чи відчували ви різницю між військовими і цивільними?
- Ще у перший рік війни, коли ми стояли на півночі області, наш комбат, коли відпускав нас у звільнення, а потім у відпустки, застерігав: не заходьте в кафе, намагайтеся не ходити по людних вулицях, тому що там ви побачите для себе якесь інше життя, ви нібито на таке реагуєте зараз спокійно, а потім цілком може бути реакція, яка стане несподіваною для вас. Він радив бути разом з родиною, поїхати до лісу, побути у спокої. І це було справді так. У перший рік війни ця різниця менше відчувалася, а з часом… Ви самі бачите, на жаль.
Люди, які пішли на фронт у перші хвилі мобілізації, в першій рік великої війни - це добровольці, для яких слово Батьківщина, Україна, Свобода, Незалежність – завжди писалася з великої літери. Слово Україна - це взагалі святе. В перший рік війни у суспільстві було неймовірне єднання.
Всі громади жили одним - все для ЗСУ, все для фронту, все для перемоги, справді, так і було. Ну, а потім настала втома, яка нівелює величезну пожертву українців-воїнів. З часом війна і фронт стають в шеренгу звичайних речей, адже людина адаптується, психіка адаптується. Далі реалії життя показали нам іншу реальність… уже більшість автівок не зупиняються під час хвилини мовчання, навіть коли проводжають містом в останню путь загиблого Воїна, і зовсім мало пішоходів схиляє голову, ставши на коліно. Військових це особливо травмує. З часом ставало очевидним: суспільство почало диференціюватися.
- Ви розповідали, що велику підтримка була бригаді з боку рідного університету…
-Так ми відчували підтримку, ми відчували турботу своїх: університет взяв шефство над батальйоном і над нашою мінометною батареєю. Допомагали вирішувати питання їжі, одягу та багато інших проблем, які з’явилися у війську у перші місяці війни. І ми це пам’ятаємо і цінуємо.
- Чи згадаєте, що вас більш за все деморалізувало? Було таке?
- Ми у війську бачили, що в країні відбуваються процеси, які ніхто не міг пояснити: наприклад, справа зі звільненням Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного. Ми тоді перебували на Куп’янському напрямку з думками про причини, які нам так ніхто і не пояснив. І це сприймалося як якась підніжка для ЗСУ, як відверте шкідництво. Потім були подібні хвилі після розслідування корупції, які докочувалися до військових дуже швидко, ми переживали все те саме, що й всі українці. І це має розуміти керівництво країни.
- Які емоції були після повернення до цивільного життя, як зустріли в університеті?
- Мене дуже добре зустріли і викладачі-колеги, і студенти. Безумовно, була щемлива зустріч. Я також постійно спілкуюся з побратимами: є багато людей з моєї мінометної батареї, з бригади, які в силу різних обставин звільнилися - за віком, або через поранення. Тому ми підтримуємо стосунки. Це тримає нас, адже спогади про війну - це не просто хроніка подій, а пам'ять про стійкість, біль, втрати та надлюдські сили та взаємодопомогу. Без пафосу говорю, що ми звіряємо свої вчинки за тим досвідом, що маємо за нашими плечами за чотири роки війни. Ми не маємо права десь схибити, пропустити якусь жахливу несправедливість стосовно побратимів, стосовно всіх військових і не лише їх.
Як можна осторонь стояти і не реагувати на ситуацію на фронті? Потрібно чоловікам приймати рішення: я взагалі не уявляю, як може здоровий чоловік у такий складний час для нашої держави не пройти через піксель? А потім як? Як жити? Якщо справді є обмеження щодо служби в бойових частинах, то варто жити з максимальною дотичністю до війська, максимальною віддачою для ЗСУ, адже і поруч з фронтом є багато роботи, і в тилових частинах також. Тому ніколи й ніхто з військових не зрозуміє позиції: «А мені вдалося ухилитися», «А я зумів отримати бронь», «А я встиг виїхати за кордон» та подібне.
- Поговорімо про Міжнародну премію, за що ви її отримали, як ви писали в співавторстві з польською професоркою. Чи важко це було, як це відбувалося?
- Відзнаку отримав разом із польською дослідницею Йоанною Ґеткою за спільну монографію «Спочатку було слово… Від мовного узусу – до літературної норми. Нарис генези української літературної мови». Робота почалася ще за кілька років до війни, адже зрозуміло, що під час бойових дій ми таку книжку не написали б… Це наукова праця про походження української мови і про становлення української мовної норми.
Головна мета фундаментального дослідження - спростувати імперські російські міфи про походження східнослов'янських мов та довести, що українська писемна традиція розвивалася своєю дорогою ще з XI століття. І вважаємо, що ми її досягли.
-Чи існувала колись насправді спільна мова - так звана «колиска трьох братніх народів»? Чи це теж міф?
- Радянська та російська наука насаджували міфічну гіпотезу, що до XIV століття існувала якась «спільна давньоруська народність» та, відповідно, й мова». Це міф. Ми на основі понад 40 джерел доводимо, що писемні пам'ятки мають виразні локальні мовні ознаки – це звукові риси, морфологічні, а також слова, звороти, які можна чітко ідентифікувати як київські, галицькі, волинські – з одного боку, та новгородські – з іншого. При цьому суто московські писемні пам'ятки до другої половини XIV століття виокремити важко. Українська мова формувалася протягом багатьох століть, і це доводять численні факти «українізації» церковнослов’янської мови, якою послугувалася тоді церква. Переписуючи вже наявні церковні тексти, писці вносили свої правки, використовуючи більш зрозумілі їм слова та мовні конструкції. Це й були вкраплення живої української мови, які писемно засвідчені від ХІ ст. Тобто українська літературна мова на суто народній основі не виникла раптово з появою «Енеїди» Котляревського. Іван Петрович просто зафіксував стан мови на тої час, а її лише писемно засвідчена тяглість уже тривала 8 століть. До того ж маємо усвідомлювати, що кожна мова має ще й дописемний період розвитку.
- Як почалася ваша співпраця з польською дослідницею української мови Йоанною Ґеткою?
- Наше знайомство відбулося у 2018 році на міжнародній конференції в Польщі. Пані Йоанна досліджувала українські пам'ятки. Вона відома медієвістка, на той час мала кілька наукових монографій, зокрема досліджувала Почаївські стародруки XVIII століття. У співавторстві ми випустили статтю, потім наша співпраця продовжилася, адже наукові інтереси збігалися. Перед початком війни у нас вже була більша частина зібраного матеріалу з писемних пам'яток XI, XII, XIII, XIV століть.
Книга вийшла у видавництві Варшавського університету, що для мене було принципово важливо, щоб така монографія побачила світ саме за кордоном. Вона двомовна – українською й польською мовами, текст має абсолютно ідентичний переклад. З метою якомога ширшого ознайомлення книги закордонними славістами плануємо перекласти її англійською мовою.
- Ви вже отримали винагороду?
- Поки що отримали диплом і відзнаку. Кошти мають надійти пізніше. На урочистій церемонії я сказав, що книга має присвяту «Українським Воїнам, яким культурно-історичну справедливість доводиться захищати не силою наукових аргументів, а зброєю», тому цілком зрозуміло, що левову частку винагороди буде переказано на потреби ЗСУ.
Інтерв’ю взяла Лариса Бекета
