Культура в широкому сенсі - це не просто відтворення наших реакції на почуття. Культура є опорою в стражданнях та смутку. Культура є територією спротиву та зброєю, і в той самий час вона сама потребує захисту від чужих та байдужих, від випадкових та несправжніх.
Під час війни неодноразово була нагода пересвідчитися, що культура ніколи не перебуває «поза політикою»: вона документує трагедії, об’єднує чи роз’єднує суспільство, виконує або не виконує місію культурної дипломатії за кордоном.
З Ніною Рябенко, яка протягом багатьох років займається організацією масштабних мистецьких і культурних проєктів у Житомирі, в тому числі книжкового форуму «Відсіч», ми відверто розмовляємо про культурне життя міста.
- Пані Ніно, ви маєте унікальний досвід: працювали в театрі, очолювали міське управління культури, були заступницею керівника обласного управління, тепер реалізуєте проекти як голова Громадської організації… Де ви відчуваєте більше свободи та можливості для реальних змін?
- Звісно, що в громадському секторі я відчуваю себе більш незалежно і маю можливість робити проєкти, які вважаю актуальними саме сьогодні. Громадський сектор більш гнучкий: я можу швидко приймати рішення, які стосуються будь-яких локацій та фінансових питань. І не потрібно для цього погоджувати додатково десятки паперів із бюрократичними нюансами.
- Коли ви працювали во владі, чи важко було відстоювати щось своє: свою точку зору, свій підхід, свої ідеї?
- В державному секторі, якщо твоя ідея не подобається керівництву, вона не підлягає обговоренню. Потрібно, щоб співпало твоє бачення і бачення начальника. Для цього ідеї повинні бути максимально наближені до загальної політики. І якщо ти це знаєш завчасно, то ти інших ідей і не подаєш, тому що ти розумієш - вони розіб'ються, як хвилі об кригу.
- А хіба не існує якихось аргументів?... Чи були у вас такі випадки, що ви переконували і вам повірили?
- Звісно, були. Я ж не кажу тільки про негативне. У мене достатньо позитивного досвіду по роботі в управліннях культури, в тому числі і в організації та проведенні заходів. Але було й таке, що доводилося пояснювати чи доводити важливість напрямку роботи, захищати свої ідеї не один місяць, не півроку, іноді рік. Це стосується роботи в міському управлінні: доводилося іноді відстоювати людей, які є професіоналами, іноді - важливі напрямки роботи, іноді - заклади, колективи.
Часто головним аргументом було те, що керівництво бачило довгостроковий результат. І це не йшлося про суто про фінансовий результат, це про користь для самого регіону.
Розвиток культури – це не лише про проведення конкретного фестивалю, це про формування традицій, які через певну кількість років обов’язково дадуть і фінансовий результат. Це стосується туризму, наприклад.
- Ви прагнете створювати події, які б працювали довгостроково. Проте ви вже є автором і творцем фестивалю «Відсіч»…
- Будь-який проєкт, який я створюю, розглядаю завжди як довгостроковий, не сьогодні на сьогодні, не фестиваль заради фестивалю.
«Відсіч» спочатку був літературним конкурсом на базі партнерства з театром. Ми це зробили для того, щоб твори наших місцевих авторів звучали зі сцени, тому що в той момент, в 2022 році, це було мега-актуальним. Це був перший рік повномасштабного вторгнення і це була наша пряма відповідь на агресію.
Тоді українська поезія стала звучати частіше, всі соціальні мережі були в віршах, і це настільки позитивно впливало на самих українців, що я і подумала: це може бути той інструмент, яким сьогодні ми, театр, громадська організація, працівники культури можемо докластися до боротьби з ворогом. Мистецький рух, який тоді почався, і в якому брали участь діти з музичних та художніх шкіл, ми назвали «Відсіч. Діти». Того року Громадське об’єднання «Головна сцена» разом з театром створили дійсно вражаючу виставу. З нею виїжджали за кордон до Німеччини, показували європейцям реальність в який живуть українські діти, про що вони думають, на що сподіваються. Тоді ж ми збирали донати на ЗСУ.
- Восени відбувся вже четвертий фестиваль «Відсіч»
- Я завжди говорю про стратегічний розвиток. Ми працюємо сьогодні, щоб результат був через і через 10, і через 30 років. Не треба боятися цих цифр, бо, насправді, сьогодні закладається те, що матимемо в майбутньому. Вже у 2024 році проєкт переріс у повноцінний книжковий форум, перетворивши пішохідну вулицю Михайлівську та Житомирську обласну філармонію на епіцентр літературного життя. Якщо підсумувати, то на Книжковому форумі «Відсіч» у Житомирі у різні роки побувало понад 50 відомих українських авторів: Марія Матіос, Павло Вишебаба, Ірен Розобудько, Віталій Капранов та багато інших, серед них – автори сучасної прози, поети, дитячі письменники та автори-військовослужбовці, видавці, науковці.
Сьогодні «Відсіч» стала визнаною платформою, яка щоразу відкриває нові важливі сенси. Фестиваль встиг провести тематичний сезон «Відсіч. Крим», що об'єднав українських та кримськотатарських митців, інклюзивний форум «Відсіч. Без бар'єрів», а також масштабний сезон «Право на Гідність».
- Ви вже плануєте п’ятий форум?
- Я дуже хочу, щоб на п'ятий рік до нас доєдналися міжнародні автори. І це все буде залежати від безпекової ситуації в Україні. Тому що для того, щоб автор приїхав з Франції чи з будь-якої іншої країни, він повинен тут відчувати себе в безпеці, або бути дуже відважним. Зустріч може відбутися і онлайн, але в нас дуже багато онлайн-форматів, тому таку форму поки не розглядаємо.
Звісно, для цього треба додаткове фінансування, від нього дуже багато залежить. На заходи такого рівня дуже важко шукати гроші. Адже у нас основна база — це грантова, а цей грант треба ще написати та виграти. Український інститут книги – це наша базова підтримка. Але Український інститут книги дає кошти після звіту. По суті, це все свято за мій рахунок: якщо ти не можеш собі дозволити таке свято, то й ти його і не проведеш.
- Як житомирська влада і бізнес долучається до культурного життя?
- Влада – це грантова підтримка на 100 тисяч. І бізнес долучився. Хто допомогою, наприклад, харчуванням, проживанням, а хто частково поліграфією, рекламою. Це теж важливо, але це не та підтримка, як у наших сусідів, коли ми дивимося, як проводяться подібні заходи у Луцьку. Вони там роблять мега красу прямо в замку. Там тільки сцена коштує більше, ніж у нас весь форум. Але там дуже допомагає бізнес. У Вінниці це абсолютно міська рада все робить, і вона це робить вже 15 років поспіль.
У Львові - це і бізнес, і громадський сектор, і там форум працює на постійній основі. Вони там працюють цілий рік, ціла велика команда: з зарплатами, з усіма виплатами. Вони там вже доросли до такого рівня, а ми тільки до цього йдемо. Поки що в нас все це на громадських засадах. Поки це все ще на ентузіастах, які готові просто влитися на два місяці, окрім роботи, своєї сім'ї, ще додатково витрачати на підготовку форуму свій час, сили, душу.
-Ми, на жаль, спостерігаємо, як в Житомирі народжуються і вмирають традиції прямо у нас на очах…
- Ви, напевно, маєте на увазі День міста? Так. Навіть День міста перестав бути традицією і культурною версією, яка колись, стала справжньою подією в культурному житті. Неймовірна жива подія народжувала нові почуття і робили нас іншими. Гра з перенесенням термінів проведення свят з осені на весну - це недолуга спроба підлаштувати свято під якійсь свої потреби. Зараз День міста є, а свята немає. Тепер в силу різних чинників, та й війни, насамперед, ми можемо під будь-яке «меропріятиє» підвести під стандарт «в рамках дня міста». Тільки в цьому році повернули дату на вересень, але ще не повернули знайомі житомирянам свято, очищене від зайвого «білого шуму» формальності. Після війни потрібно починати відродження традицій, які напрацьовувалися багато років.
- Можливо, події просто згорнуті до часу, коли вже закінчиться війна?
- Вони згорнуті? Можливо. Але важко згорнути відчуття гідності, тому маємо, що маємо… Хоча, насправді, чекати перемогу варто, над нею треба працювати, і культура в цьому напрямку теж має працювати. Зараз і волонтерство, і благодійність, і саме культурні заходи Житомира, інтегровані в підтримку армії. Але сьогодні донатити недостатньо для армії, бо донатять практично всі – і школярі, і самі військові, і пенсіонери. І ми повинні перейти до формату боротьби з ворогом. І це повинні зрозуміти вже всі, адже росія перемагає нас в інформаційному культурному полі. Наприклад, нещодавно Міжнародний союз ковзанярів повернув представників рф до змагань у нейтральному статусі, й у в Китаї на юніорських змаганнях вони цинічно використали інструментальну версію українського «Щедрика» Миколи Леонтовича для свого виступу. У документах до програми першоджерело приховали. Замість «Щедрика» або Carol of the Bells у графі «Музичний супровід» було офіційно вказано Tango by Daniel Belardinelli. Вони підписали трек іншим прізвищем, хоча в самому прокаті чітко звучав мікс із «Щедрика». Ми повинні робити контрнаступи просто по всіх напрямках.
- Як це стосується молоді і чи змінилися їхні культурні потреби?
- У молоді часто можна почути російську мову. Мабуть тому, що контенту українського насправді мало. А він має бути всюди, доступний і зрозумілий. Прогалин багато, хоча спочатку повномасштабного вторгнення, української стало в рази більше. Але зараз пішов відкат. Хтось втомився, хтось вже не вивозить, хтось вирішив, що, мабуть, зробив достатньо. Мені здається, що це останнє найбільше.
Зі спілкування з видавцями та бібліотекарами я знаю, що в читацькому контексті молодь потребує психологічної підтримки. Чи це мода, чи це тренд? Але молоді активно купляють чи беруть читати, все, що стосується психології. Вони там шукають відповіді, щоб зрозуміти свій психологічний чи внутрішній стан. Звісно, що це нагальні потреби, тому що всі переживають тривоги, втрати, страшні новини. І над цим психологічним напрямком теж потрібно працювати, тому в нашій роботі має бути багатожанровість, багато функціональність. Культура має сильний вплив на психоемоційний фон.
- Чи можете сказати, що потребують дорослі люди?
- Є багато дорослих, як хочуть, щоб крім розваг було інтелектуальне навантаження, і зараз дуже великий попит на такі інтелектуальні заходи. На піку запит на художні розвантаження – це майстер-класи із живопису. Для нас, як для націй, щоб зберегтися, треба психологічно, психічно витримати і пережити всю біду, яка відбувається. В Житомирі можна знайти багато цікавого та корисного. У нас чуть не кожна кав’ярня проводить якісь майстер-клас. Є багато майданчиків, які роблять це безкоштовно. Але хтось має це популяризувати. Для цього і існують громадський сектор, і, в першу чергу влада. Якщо ми хочемо здорову націю, ми маємо популяризувати все це і допомагати цим майданчикам розвиватися.
Інтерв’ю взяла Лариса Бекета
Фото з архіву Ніни Рябенко
