Інтерв'ю

88-річна житомирянка Зоя Коберник розповіла, якою вона запам’ятала Велику Вітчизняну війну

9 травня 2016, 14:22

Житомирянці Зої Андронівні Коберник 88 років. Вона народилася у селі Троянів Житомирського району. У 50-х роках переїхала з сім’єю у Житомир, у власноруч збудовану хату. 33 роки, разом з чоловіком Сергієм, пропрацювала на Житомирській музичній фабриці - від робочої до бухгалтера. Була контролером, майстром, контрольним та виробничим майстром, комірником та обліковцем. У парі виховали трьох дітей, має сімох онуків і кількох правнуків. Близько 10 років тому поховала чоловіка і зараз проживає одна, по сусідству з донькою у Довжику Житомирського району.

Велику Вітчизняну війну 1941-45 років Зоя Коберник зустріла 14-річною дівчиною. Вона розповіла Житомир.info, як у Троянів зайшли німці, як вони знищували євреїв, як її з односельцями вислали у Дніпродзержинськ піднімати з руїн сталеварний завод та про інші події тих буремних років.  

«Війну 1941 року я зустріла 14-річною дівчиною у селі Троянів Житомирського району, тоді це був райцентр. В той день я пішла в сільську бібліотеку мінять книжку, і люди плачуть, кричать «Війна!». Мені там війна чи не війна – ще не дуже доходило, бо я тієї війни не бачила. Прибігла додому і розказую мамі: «Війна». А через дві неділі ввійшли в Троянів німці. Машини йдуть, як поверне на дорогу до нас, то видно – хоч голки збирай. І машини такі здорові, ревуть, і ми ще такого не чули й не бачили. Так страшно нам, дітям, було! Тоді вже кричать: «Вікна затуляйте!». Ми ці вікна затуляли, бо самольоти падали. Німці збили нашого самольота, ми ходили дивитися. Він упав на долині і до половини загруз. Там була осока, і нічого не було видно. А ми жили коло самої лікарні, в нас лікарня, а рядом церква. То цей льотчик, який у тому самольоті летів, був живий, і його забрали в больницю. Якесь високе руководство, я ще там не розуміла, якісь комуністи вночі його забрали і кудись його діли, щоб його німці не розстріляли.

Зоя Андронівна навесні 2014 року з лелекою Борькою, якого прихистила на зиму

Німці згори їдуть, фари освіщають, ми, діти, рано побігли дивитися. Вони зразу увійшли, взяли єврея. Той єврей, бідний, старий, з довгою бородою. А він приймав шкури з кроликів, собак і кротів, колись шили з них шуби. То вони його поклали і провели мотоцикл  колесом по його бороді. Люди дуже обурилися, почали шуміти, в людей і так ненависть – в того батька, в того сина чи брата на війні вбили. Але не кидалися на них, нічого, бо вони зараз вб’ють. Таких дурних набрали поліцаїв, з наших. Один хлопець вчився з нами, трохи дурнуватий, то йому дали автомат, а йому від сили 16 років, і подібних набрали. Розумні не підуть вбивати людей.

Комуністів позабирали. У нас жив комуніст Краснов, в нього були два сини і жінка. Він десь робив, жінка не робила, ці хлопці в школу ходили, вони десь такі, як я, були. Прийшли вночі, забрали цього Краснова. У нас міліція була, в міліції там був такий погріб, я його не бачила, це так казали. Що там комуністів розстрілювали і везли на полігон, там їх хоронили – як там хоронили, засипали землею і все, щоб собаки не вигребли. І кров ця з машини, і люди по цій крові бігли аж на полігон, в ліс дивитися, де вони похоронені. А тоді вже робили так: садили їх у машину закриту і на полігоні розстрілювали, щоб жінки не знали. Тоді десь через місяць чи через скільки, а в Троянові було дуже багато чехів, німців, євреїв, поляків, такі всякі національності. Начали зганять євреїв в нєсколько хат там над рівчаком, так вони вже вибрали, де їм зробить, загородить. У той кагал позганяли всіх євреїв, по 5-6 сімей в одну хату, щоб везти їх розстрілять і не бігати по хатах. А так вони разом, їх на машину, зараз там дуже гарний пам’ятник, кажуть.

Діти цих євреїв ходили зі мною в школу. Мама знає єврейський язик, мама робила у столовій, і ці жінки, єврейки, там робили. Вони нам шили, ми свої сумки з базару в них кидали, всі дружили. І це їх позганяли в ті кілька хат. В кого діти малі. Боже, вони ж зразу бігали, щоб молоко яке дати чи яйце, посля ж не можуть. То мама мене посилає, дає якогось молока, сиру чи баночку сметани, беру кошіля, наверх зілля, йду до ставка і лишаю там у заростях. А вони приходили забирали. То в якийсь день одну партію цих євреїв забрали, другу, і постріляли. З малими дітьми. Потім ми ходили по ягоди, дехто знав, де це місце, і ми ходили до того місця. Їх закопували живих і неживих, така широка яма була. Розгрібали вовки чи лисиці, там валяється тапочок, там ботіночок, а там якась лаха. Страшно. Ми там плакали, кричали, дівчатка по 14-15 років. Втекла на хутір з а село до одної жінки одна тілько єврейка, я вчилася з її дочкою, Ідою.

Це була осінь, ми копаємо з мамою картошку, а вище ідуть гуськом євреї, женуть їх. Вони вже знають, куди вони йдуть, бідненькі. З обох боків поліцаї, а ззаду німці. Які ці бідні люди були, як це їм перенести. Це ведуть на смерть!

20 листопада нас німці вислали в Дніпропетровську область. Дали нам одну підводу на 4 хати – дорослі з дітьми, розподілили по хатах. Скинули нас – маму і нас з братом Льонькою, в селі в одної хазяйки. А в неї своїх двоє дітей і чоловік на фронті. Мене і мою подружку, з хати напротів, забирають у Дніпродзержинськ на завод, де варять сталь. Його розбомбили, і це ми, молоді хлопці, дівчата, розчищали ці завали – кірпічі, залізяччя. На носилки носили на платформи чуть нижче, платформа від’їхала, приїхала нова, і це ми так розчищали. І поки ми там були пару місяців, то вже розчистили, і там варили сталь. Розрішили брати корову, там свинарник був. То наша корова і Надіна були в тому свинарнику, то я ходила доїть її, часом там, у Наді, ночувала.

Я приїхала додому, в Гупалівку Дніпропетровської області, а ми жили у погребі, таку яму викопали, наверх доски, подушки. Щомісяця розрішали їздити по продукти, бо раз на день у столові давали їсти, та й то, шо там давали? Я поїхала, значить, з Дніпродзержинська, за продуктами, і вже кажуть, наші близько, і я не поїхала. Боялась, шоб не судили, хоть і мені не було 16 років. То я була з мамою і з братом Льонькою. Весною ше начали ранньою… Дуже бомблять. Ми з цього погреба боїмось вилізти. Корова надворі аж підплигує, як де розірветься снаряд. І вона звечора не дояна. Я кажу: «Я піду доїть», мама не розрішає. Я таки вискочила і давай її доїть. Коли чую – кричать: «Ура! Ура!». «Красні» біжать з вінтовками, з автоматами, вже наші село захопили. Я вже не поїхала по продукти. То нам, і всім, хто з нами поїхав, прийшов визов, шоб їхати в село назад. Знають все – хто, де і шо. Це був 43-й рік, весна.  Ми зібралися і поїхали на вокзал. І на вокзалі сиділи місяць. Брат з чоловіками старими йшли пішки, гнали корови, то він прийшов на тиждень раньше. А нас заперли в тупік на путях. Все поїли, хто шо взяв, хто шо приготовив. По нужді ходили увечері, хто куди бачив. Радом лежала сіль, вагон солі, з вагона висипляна, то ми собі понабирали солі, бо сіль була дорога. Одного чоловіка, який з нами сидів у вагоні з сімома дітьми, він був один грамотний, від нас посилають в Дніпропетровськ до начальника станції. Він і мене бере. Ми поїхали до того начальника, нас пропустили, розказали, шо ми мучимся з дітьми, нема чого їсти, і він дав указаніє, і поки ми приїхали з Дніпропетровська, то всі вже були у вагонах.

Фото 2014 року

Ми приїхали додому, то нам вже люди посадили кусочок картоплі, ше шось там. На нашому городі люди посадили для нас. Ми приїхали, осінню я пішла у 7 клас. Як ми приїхали, то німці втекли. А в нашій хаті був склад воєнний. Хата в нас хароша, ше зараз стоїть. Ми її побудували у 35 році, батько звів фундамент, але його забрали в армію і він не прийшов. Він був українцем, робив у Житомирі на заводі. Тоді було таке врєдітєльство, як його називали – затравили піщу солдатам у госпіталі. Він лікувався у госпіталі, після того, як його забрали в армію. Тоді багато померло солдат: хто на другий день, хто на третій. Мій батько, і ще декотрі, жили по неділі. Мамі дали знати, мама поїхала до батька, але він уже дуже був больний. Через пару днів мій дід поїхав і привіз його волами, вже неживого. Ми, діти, ходити його стрічать. Там у нас рівчак такий в Троянові, в нас було містечко, дві церкви гарних, костел був. Як батька ховали, то в нього харчало, як-то кров, бо йому кров вливали. Мені був сьомий рік, а братикові три роки. То брат не пішов прощатися, бо сказав, що він спить і хропе. Це було в 33-му році. А мама служила у панів в Києві, Одесі, у врачів знаменитих. Маму звали Вендер Крістіна Пєтровна, вона була главний повар у нас в районі, дівоча фамілія Бондарець. Її в селі називали «пані», вона, знала п’ять язиків - український, руський, польський, єврейський і німецький. Тато й мама з одного села були. То мама мала золото, здавала його і кінчала цю хату. Наша хата була найкраща на кутку – дерев’яна, щикатурена, була під сніпками, зараз, може, під шифером, бо вона вже два рази продавалася. Були три комнаті, сіни, прихожа, ґанок, в кого це тоді ґанок був? І в хаті в мами був сервант, там полно красівої посуди. Помню блюдо таке дороге, на ньому принц на коліні дарить принцесі виноград. Усякі етажерочки, занавісі, штори, а як обмащу хату – ніхто так не обмастить: хату білою глиною, підмурка – червоною.

Як їхали ми в Дніпропетровську область, то все хати були з чорними підмурівками, я ще таких не бачила, тільки красні. А як їхали ми назад, то мені запомнилось на всю жизнь: хатів нема, там хати з глини, а тільки стоїть комин і піч, як дуло танка. Боже-боже! А як сусіднє село палили, чи це станцію Бузівка, і до нас це полум’я, цей гар. Аж страшно, що це прийдуть, і твоя хата буде горіть. Так страшно було!

Так от, як приїхали з Дніпропетровської області в Троянів, то хата вся в осколках була, в хаті нема нічого. Німці втікали, картошку покинули в кухні, завалили проход нею, і ця картошка там погнила. Ящики попалили, які там осталися від німців, а тоді «красні» сиділи, оружіє вони ж позабирали. На нашому городі впали три бомби. А чого, бо ми жили близько до дороги, яка веде на Бердичів. Тоді асфальта не було, а таке кам’яне соше. То бомбили ту дорогу, а попали коло самої дороги, і така яма була, шо ми там жили скіки, і засипали все врем’я, і та яма ще осталась. Там ми гарбузи засадимо, то воно туди плететься. Друга яма близько, а дальші в нас груша, що три чоловіки не обіймуть її, на всей куток хватало груш. То там найбільша. Засипать її не можна, а як зима, то там вода замерзає, і хлопці зробили каток. Візьмемо дишля і крутимся санками.

Як була Побєда, то я вчилася у 8 класі. Німці почали здаватися, капітуляція називалася, наші прапори вішали. Всі знаєте як раділи! І діти, і взрослі, шо ця война кончилася. Які були люди раді, веселі. Кричали, вищали, цілувалися, обнімалися, не знали, шо робить. Ці пісні такі були – «Не смеют крылья темные над Родиной летать», або «Вот эти руки, руки молодые руками боевыми будут называть».

У мене батька не було, брат був малий. Двоюрідний брат не вернувся з войни, а другий Петро був шофером, служив в армії до війни, його не було 7 років», - розповіла Зоя Андронівна.

Як повідомляв Житомир.info, у 2013 році Зоя Коберник прихистила лелеку, він зимував у неї вдома, а влітку 2014-го знайшов собі пару і полетів.

Житомир.info

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі